Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

Архів категорії ‘Біографія політиків’

Біографія Безсмертного Романа Петровича

Friday, October 8th, 2010

20100820_bessmert.jpgБезсмертний Роман Петрович, кандидат політичних наук; з 04.2007 по 2008 заступник Глави Секретаріату Президента України.

Народився (*15 листопада 1965 р., село Мотижин Макарівського району Київської області); українець; батько Петро Кирилович (1941—2005) — землевпорядник Мотижинської сільради; мати Ольга Дем’янівна (1941) — молодша медсестра Мотижинської дільничної лікарні; дружина Людмила Леонідівна (1963) — вчителька історії СШ № 286; дочка Лілія (1989).

Освіта: Київський педагогічний інститут, історичний факультет (1983-90), вчитель історії; кандидат дисертації «Соціально-політичний устрій українського суспільства (концепція Донцова)» (Інститут національних відносин і політології НАНУ, 1997).

Народний депутат України 5-го скликання з 04.2006 від Блоку «Наша Україна», №23 в списку. На час виборів: голова Ради Політичної партії «Народний Союз Наша Україна». Член Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (з 07.2006), голова фракції Блоку «Наша Україна» (04.-12.2006); голова центрального виконкому НСНУ (з 12.2006). Склав депутатські повноваження 04.2007.

Народний депутат України 4-го скликання 04.2002-03.05 від блоку В.Ющенка «Наша Україна», № 13 в списку. На час виборів: народний депутат України, б/п. Член фракції «Наша Україна» (з 05.2002), член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (з 06.2002). Склав депутатські повноваження 03 березня 2005.

Народний депутат України 3-го скликання 03.1998-04.2002 від НДП, № 11 в списку. На час виборів: народний депутат України, Постійний представник Президента України у ВР України, член НДП. 03.1998 — кандидат в народні депутати України, виборчій округ № 95, Київська область З’яв. 72.4 %, за 17.6 %, 2 місце з 34 прет. Членами фракції НДП (05.1998-01.2002, уповноважений представник — з 05.1999), член фракції ПРП «Реформи-Конгрес» (з 01.2002); член Комітету з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад (з 07.1998, пізніше — Комітетт з питань державного будівництва, місцевого самоврядування).

Народний депутат України 2-го скликання з 04.1994 (2-й тур) до 04.1998, Макарівський виборчій округ № 220, Київська область, висун. УРП. Голова підкомітету з питань діяльності Рад і самоврядування Комітету з питань державного будівництва, діяльності рад і самоврядування. Член групи «Конституційний центр» (до цього — секретар групи «Державність»). 1983-85 — служба в армії. З 08.1990 — вчитель історії, Бородянська СШ № 2, Київ. область. 01.1997-10.99, 12.1999-04.2002 — Постійний представник Президента України у ВР України. 04 лютого −29 листопада 2005 — Віце-прем’єр міністр України.

Був членом УРП, НДП. Член політвиконкому і Політради НДП (06.1997-11.2001). Керівник штабу блоку «Наша Україна» (2004), член Комітету національного порятунку (11.2004-01.05). Керівник виборчої кампанії НСНУ до ВР України (10.2005-03.06). Голова Ради НС «Наша Україна» (03.2005-12.06). Керівник Центрального виконавчого комітету Народного Союзу «Наша Україна» (31 березня2007-12 липня 2007)

Орден «За заслуги» ІІІ (12.1996), II ст. (01.2007).

Захоплоплення: футбол, баскетбол, рослинництво.

Біографія Порошенка Петра Олексійовича

Friday, October 8th, 2010

87.jpgНародився 26 вересня 1965 року в м. Болград, Одеської обл.

Голова Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності з липня 2006 року і до сьогодні

Секретар РНБО України з 2 квітня до 8 вересня 2005 року

Порошенко Петро Олексійович, кандидат юридичних наук (2002 р.); ВР України, член фракції Блок “Наша Україна” (з 04.2006); член Ради НБУ (з 16.07.1999), заступник. голови (з 11.2000); чл. Ради НС “Наша Україна” (з 03.2005); голова правління Благодійного фонду Петра Порошенка; чл. Антикризового центру (з 06.2005).

Народився 26.09.1965 (м. Болград, Одеська обл.); українець.

Освіта:

1982-1984 р., 1986-1989 р. – Київський ун-т ім. Т. Г. Шевченка, факультет міжнародних відносин і міжнародного права, спеціальність – економіст-міжнародник.

Канд. дисертація “Правове регулювання управління державними корпоративними правами в Україні” (Одеська національна юридична академія, 2002 р.).

Трудовий шлях:

1990-1991 р. - заступник генерального директора Об’єднання малих підприємств і підприємців “Республіка”.

1991-1993 р. - генеральний директор АТ “Біржовий дім “Україна”.

1993-1998 р. - генеральний директор ЗАТ “Український промислово-інвестиційний концерн”. Президент ВАТ “Завод “Ленінська кузня”; голова ради АКБ “Мрія”.

03.1997-10.2001 – член наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей “Україна – дітям”.

05.1997-02.2003 – член Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні.

04.1998-04.2002 – народний депутат України 3 скликання виборчий округ №12, Вінницької області. На час виборів: голова наглядової ради ВАТ “Вінницька кондитерська фабрика”.

03.1997-10.2001 – член наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей “Україна – дітям”.

05.1997-02.2003 – член Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні

05.1998-02.2000 – член фракції СДПУ(о).

10.1998-02.2000 – член Політбюро СДПУ(о)

З 07.1998 р. – голова підкомітету цінних паперів, фондового та інвестиційного ринків Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.

03.1998 р. – кандидат у народні депутати України від СДПУ(о), №11 у списку

З 02.2000 р. – керівник групи “Солідарність”, керівник фракції Партії “Солідарність”.

07 -11.2000 р. – Голова Партії солідарності України.

11.2000-2001 – співголова Партії регіонального відродження “Трудова солідарність України”.

03-11.2001 – заступник голови Партії регіонів України.

11.2001-03.2005 – голова Партії “Солідарність”.

2001 р. – керівник центр. штабу “Виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”.

З 04.2001 р. – співголова Міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо стабілізації роботи кораблебудівної галузі.

04.2002-09.2005 – народний депутат України ВР 4 скликання, виборчий округ №12, Вінницька обл., висунутий виборчим блоком політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. На час виборів: народний депутат України, член Партії “Солідарність”.

З 05.2002 р. – член фракції “Наша Україна” (уповноважений представник з 06.2002).

З 06.2002 р. – голова Комітету з питань бюджету.

2004-2005 р. – 1-й заст. глови Коорд. ради блоку “Наша Україна”; довірена  особа канд. на посаду Президента України В. Ющенка в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

11.2004-01.2005 – член Комітету національного порятунку.

03.-11.2005 р. – заступник голови Ради НС “Наша Україна”.

08.09.2005 р. – склав депутатські повноваження.

08.02.2005 р. – 08.09.05 р. – Секретар Ради Національної Безпеки та Оборони України.

02.-10.2005 р. – член Ради Національної Безпеки та Оборони України.

04.2005 р. – Голова Комісії з перевірки дотримання вимог законодавства, реалізації державної політики в сфері раціонального використання й охорони земель.

05.2005 р. – 11.2005 р. - Голова Міжвідомчої комісії з питань реформування правоохоронних органів 05.2005 р. – Голова Комісії з питань реформування судової системи України.

06.2005 р. - Член Антикризового центру.

З 04.2006 р. – народний депутат України 5 скликання від Блоку “Наша Україна”, №33 у списку. На час виборів: голова правління Благодійного фонду Петра Порошенка, член НСНУ.

З 07.2006 р. - Голова Комітету ВР із питань фінансів і банківської діяльності.

Родина:

Батько Олексій Іванович (1936 р. н.) – генеральний директор концерну “Укрпромінвест”; мати Євгенія Сергіївна (1937-2004); дружина Марина Анатоліївна (1962 р.н.) – лікар; син Олексій (1985 р.р.); доньки Євгенія (2000 р.н.) та Олександра (2000 р.н.); син Михайло (2001 р.н.).

Петро Порошенко – заслужений економіст України (08.1997); лауреат міжнародної премії ім. П. Орлика, Держ. премії України в області науки і техніки (1999). Власник Ордена “За заслуги” ІІІ (12.1998), ІІ ст. (09.1999).

Співавтор підручника “Сучасні міжнародні економічні відносини”, автор монографії “Державне управління корпоративними правами в Україні. Теорія формування правовідносин” і низки наукових публікацій.

Біографія Клюєва Андрія Петровича

Monday, September 27th, 2010

200px.jpgНародився 12 серпня 1964 року в м. Донецьку

Віце-прем’єр-міністр України з грудня 2003 року по грудень 2004 року; повторно: з 4 серпня 2006 року й по сьогодні

Андрій Петрович Клюєв.Народився 12 серпня 1964 року в м. Донецьку.

У 1986 році закінчив з відзнакою Донецький політехнічний інститут (Донецький національний технічний університет) за фахом гірський інженер. У 1989 році захистив дисертацію, присвоєно учений ступінь кандидата технічних наук.

У 1983 р. працював підземним гірником на шахті ім. А.Засядька.У 1984-1985 р. – учень гірника очисного вибою, гірський майстер шахти ім.М.Горького. З серпня по грудень 1986 року – заступник начальника ділянки шахтного транспорту шахти «Белореченская» ПТ «Ворошиловградвуголь».1986-1991 р. – аспірант, науковець Донецького політехнічного інституту. З 1991 по 1994 р. – технічний директор об’єднання «Шельф», президент акціонерного товариства «Промкомсервіс», генеральний директор акціонерного товариства «Укрпідшипник».

З 1994 по 2002 р. працював заступником голови Донецької обласної ради, першим заступником Донецького міського голови, заступником голови Донецької облдержадміністрації з питань розвитку територій і зовнішньоекономічних зв’язків, виробництва товарів народного споживання.

Був обраний депутатом Донецької міської ради (1996-2002 р.).

Президент Федерації боксу в Донецькій області (з 03.2000).

З квітня 2002 року – народний депутат України.

10.12.2003-29.12.2004  – віце-прем’єр-міністр України.

У Верховній Раді України IV скликання – голова Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки. Член фракції Партії регіонів «Регіони України».

05.2002-06.2002 – член фракції “Єдина Україна”.

З квітня 2003 року – секретар Політради Партії регіонів.

06.2002-09.2005  – член фракції “Регіони України”.

З 09.2005 р. – член фракції Партії регіонів “Регіони України”.

З 06.2002 р. – глава Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки.

З 04.2006 р. – народний депутат України від Партії регіонів, №14 у списку.

З травня 2005 року – заступник голови фракції Партії регіонів.

З липня 2006 року – член Комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки.

З 4 серпня 2006 року – віце-прем’р-міністр України.Нагороджений орденом «За заслуги» III і II ступеня, Почесною Грамотою Верховної Ради України.

Біографія Стельмаха Володимира Семеновича

Tuesday, September 14th, 2010

200px-volodymyr_stelmakh.jpgВолодимир Семенович Стельмах — банкір, економіст, з 3 грудня 2004 року — голова Національного банку України. Кандидат економічних наук. Держ. службовець 1-го рангу (1999).

Народився 18 січня 1939 року в селищі Олександрівка Великописарівського району Сумської області.

Закінчив у 1967 р. Київський інститут народного господарства, у 1979 р. спецфакультет при Московському фінансовому інституті по підготовці висококваліфікованих керівних кадрів в області валютних операцій, міжнародного кредиту та міжнародних розрахунків. Кандидат економічних наук.

Кредитний інспектор Роменського відділення Держбанку СРСР, м. Ромни Сумської області (04.1962 — 05.1964)

Кредитний інспектор міського управління Сумської обласної контори Держбанку СРСР (05.1964 — 11.1964).

Економіст відділу кредитування промисловості і місцевого господарства Сумської обласної контори Держбанку СРСР (11.1964 — 02.1967).

Начальник відділу кредитування промисловості і місцевого господарства Сумської обласної контори Держбанку СРСР (02.1967- 06.1969). Начальник відділу Управління кредитування машинобудівної промисловості Правління Держбанку СРСР, м. Москва (06.1969 — 09.1970).

Начальник відділу довгострокового кредитування колгоспів Управління кредитування колгоспів Правління Держбанку СРСР, м. Москва (09.1970-12.1973).

Начальник кредитно-планового відділу Планово-економічного управління Правління Держбанку СРСР, м. Москва (12.1973-09.1977).

Слухач спеціального факультету при Московському фінансовому інституті (10.1977-06.1979).

Заступник начальника Управління іноземних банківських кредитів Банку для зовнішньої торгівлі СРСР, м. Москва (06.1979-02.1981).

Радник міністра — президента Національного банку Куби, Республіка Куба (02.1981-02.1986).

Заступник начальника Управління кредитування зовнішньоекономічних зв’язків Банку для зовнішньої торгівлі СРСР, м. Москва (02.1986-04.1986).

Заступник начальника Кредитно-економічного управління агропромислового комплексу Держбанку СРСР, м. Москва (04.1986-02.1987).

Заступник начальника Планово-економічного управління Держбанку СРСР, м. Москва (02.1987-01.1988).

Заступник начальника Управління методології кредитнорозрахункових відносин Держбанку СРСР, м. Москва (01.1988-12.1989).

Перший заступник начальника Управління методології кредитно-розрахункових відносин Держбанку СРСР, м. Москва (12.1989-03.1992).

Член Правління, начальник Головного управління методології банківських технологій Національного банку України (04.1992-03.1993).

Перший заступник Голови Правління Національного банку України (03.1993-12.1999).

В. О. Голови Національного банку України (12.1999 — 01.2000).

Голова Національного банку України (01.2000-01.2003).

Голова Спостережної ради Акціонерного банку «Брокбізнесбанк» (02.2003-12.2004)

З грудня 2004 року призначений на посаду Голови Національного банку України.

У вересні 2007 обраний нар. деп. України 6 скликання від блоку “Наша Україна – Народна самооборона”, №28 в списку. Але він невдовзі зняв депутатський мандат на користь посади Голови Національного банку України

Відзнаки та нагороди

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2001),

відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня (1999),

Заслужений економіст України (1996)

Біографія Лавриновича Олександра Володимировича

Tuesday, September 14th, 2010

lavrynovych.pngОлекса́ндр Володи́мирович Лаврино́вич (28 червня 1956, Овруч, Житомирська область) — український політик і державний діяч, перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання з 2 вересня 2008 року.

Батько Володимир Павлович (1929) і мати Валентина Павлівна (1928), дружина Світлана Григорівна (1956) — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, син Максим (1978) — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери» , син Віталій (1983).

У 1978 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (фізичний факультет) за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році закінчив аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням». У 1998 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою, у 2001 році захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спецілізованій Раді Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

Трудову біографію розпочав у 1978 році — на посаді інженера, згодом — молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

1981-84 — служба в армії (начальник радіолокаційної станції).

У 1990—1992 роках — старший викладач (за сумісництвом) факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

Член Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 р. обраний заступником Голови Ради представників НРУ. У 1990—1997 р.р. на 2,3,4,5,6,7 Зборах Руху обирався заступником, першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху України звільнений з посади заступника Голови Руху й виведений із складу всіх керівних органів Руху.

У 1990 році обраний членом Центральної виборчої комісії, у 1991 р. — заступником Голови ЦВК, у 1993—1994 роках виконував обов’язки Голови Центрвиборчкому.

У 1994—1998 р.р. — народний депутат України 2-го скликання, обраний у 274 виборчому окрузі (Львівська область). Заступник Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Координатор парламентської фракції Народного Руху України.

У 1998—2001 р.р. Народний депутат України 3-го скликання, обраний у 121 виборчому окрузі (Львівська область). Секретар комітету з питань правової реформи. Член Фракції Народного Руху України. Склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001 р.

У 2001—2002 р.р. Державний секретар Міністерства юстиції України.

У 2002 році обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився.

У 2002—2005 р.р. міністр юстиції України.

У 2005—2006 р.р. заступник Голови правління ВАТ «Укрнафта».

З серпня 2006 року — перший заступник Міністра Кабінету Міністрів — начальник Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України.

1 листопада 2006 року знову призначений міністром юстиції України.

з 11.2007 Народний депутат України 6 скликання від Партії регіонів, №67 в списку. На час виборів: Міністр юстиції України, б/п.

З 12.2007 заступник голови фракції Партії регіонів

Нагороджений: Орденами «Ярослава Мудрого» V ступеня, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Заслужений юрист України», Почесної грамотою Кабінету Міністрів України, відзнакою «За служіння закону» Верховного Суду України, відзнаками відомств та громадських організацій України.

Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць в галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50 -ти законопроектів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.

Біографія Чорновіла Тараса Вячеславовича

Monday, September 6th, 2010

photo1.jpegЧлен ПРП з 05.2001 р., член фракції “Наша Україна” з 05.2002 р. по 02.2004 р., член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування з 06.2002 р., член правління ПРП з 05.2001 р., шеф-редактор газети “Час”, член ради “Громадської ініціативи “Форум національного порятунку” з 02.2001 р., член президії Громадського комітету опору “За правду” з 12.2000 р.

Народився 1 червня 1964 р. у м. Львові.
Освіта вища, у 1991 р. закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка, біологічний факультет (н/в), у 2001 р. – Інститут підвищення кваліфікації при Львівському національному університеті ім. І.Франка, “Міжнародне право”.
У 1981-1982 рр. – лаборант Львівського політехнічного інституту.
У 1982-1984 рр. – служба в армії у смт Озерне Житомирської області.
У 1984-1989 рр. – санітар операційного відділення Львівської міської лікарні швидкої медичної допомоги.
У 1986-1991 рр. – студент біологічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка.
У 1987-1988 рр. – технічний редактор самвидавного журналу “Український вісник”.
У 1988-1990 рр. – видавець і головний редактор самвидавної газети “Молода Україна”.
Член УГГ у 1987-1988 рр., УГС у 1988-1989 рр., СНУМ у 1988-1990 рр., НРУ з 1999 р. по 05.2001 р. Учасник Львівського дискусійного клубу у 1988-1989 рр., Українського культурологічного клубу у 1988-1989 рр.
У 1990-1994 рр. – депутат Львівської облради народних депутатів.
У 1990-1992 рр. – керівник Української незалежної видавничо-інформаційної спілки.
У 1993-1997 рр. – заступник директора, директор науково-видавничого підприємства “Мета”.
У 1993-1997 рр. – головний редактор видавництва “Стрім”.
У 1998-1999 рр. – радник голови НРУ В.Чорновола.
З 05.1999 р. – керівник агітаційного відділу НРУ, помічник-консультант народного депутата України Г.Удовенка.
З 1999 р. – головний редактор газети “Час”.
Народний депутат України 3 скликання у 06.2000 р. по виборчому округу № 115 Львівської області. На час виборів: головний редактор газети “Час”, член НРУ. Член фракції НРУ з 07.2000 р. по 02.2001 р., член фракції ПРП “Реформи-Конгрес” з 02.2001 р., член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування з 07.2000 р.
Народний депутат України 4 скликання з 04.2002 р. по виборчому округу № 116 Львівської області, висунутий виборчим блоком політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. На час виборів: народний депутат України, член ПРП.
Володіє церковнослов’янською та польською мовами.
21 квітня 2004 р. увійшов до депутатської групи “Центр”.

Біографія Семенюк-Самсоненко Валентини Петрівни

Sunday, September 5th, 2010

_picture_file_path_7951.jpgНародилася 4 липня 1957 року в с.Заріччя, Ружинський р-н, Житомир. обл.

Голова Фонду Держмайна України з квітня 2005 року

Член СПУ з 1991 року

Семенюк Валентина Петрівна, член СПУ (з 1991); народний депутат України, член фракції СПУ (з 04.2006); голова Фонду державного майна України (з 13.04.2005); 1-й секретар Київ. МК СПУ (з 11.1998), член політвиконкому Політради СПУ (з 12.1998).

Народилася 04.06.1957 р. у с. Заріччя, Ружинський р-н, Житомирська обл..

Освіта:

Житомирський сільськогосподарський інститут (1982), економіст-організатор сільськогосподарського виробництва. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (1999).

1974-1977 р. – діловод Ружинської селищної ради народних депутатів; керівник драматичного гуртка районного будинку культури, смт. Ружин.

1977-1982 р. – на комсомольській роботі.

З 1982 р. – бухгалтер, старший бухгалтер централізованої бухгалтерії управління сільського господарства, старший економіст, головний економіст Ружинської районної планової комісії. 1990-1991 р. – секретар Ружинського РК КПУ.

09.1991-1994 р. – старший економіст райплану, потім – заступник соціально-економічного відділу, Ружинська райдержадміністрація.

З 09.1993 р. – 1-й секретар Ружинського РК КПУ. Представник Громадянського комітету захисту Конституції “Україна без Кучми” для ведення переговорів із представниками режиму (з 02.2001).

З 04.1994 р. до 04.1998 р. – народний депутат України 2 скликання, Андрушівський виборчий округ №159, Житомир. обл., висунута КПУ. Секретар Комітету з питань АПК, земельних ресурсів і соціального розвитку села. Член фракції СПУ і Селпу (до цього – фр. комуністів). На час виборів: заступник соціально-економічного відділу Ружинськоїй райдержадміністрації; член КПУ.

03.1998 р. – кандидат у народні депутати України, виборчий округ №65, Житомирська обл.. Секретар фракції Соціалістичної партії і Селпу (“Лівий центр”) (з 05.1998, пізніше – фракція СПУ); член Комітету з питань аграрної політики і земельних відносин (з 07.1998).

03.1998-04.2002 – народний депутат України 3 скликання від СПУ-СЕЛПУ, №33 у списку. На час виборів: народний депутат України, член СПУ.

04.2002-07.2005 – народний депутат України 4 скликання від СПУ, №4 у списку. На час виборів: народний депутат України, член СПУ. Уповноважений представник фракції СПУ (з 05.2002), глава Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації (з 06.2002).

08.07.2005 р. – склала депутатські повноваження.

З 04.2006 р. – народний депутат України 5 скликання від СПУ, №2 у списку. На час виборів: глава Фонду державного майна України, член СПУ.

04.2006 р. – обирається депутатом Київської міськради.

Заслужений економіст України (03.1997).

Родина. Батько Скибюк Петро Якович (1929 р.н.), мати Анна Аврамівна (1930 р.н.) – пенсіонери; чоловік Семенюк Анатолій Миколайович (1953-1995); донька Людмила (1979р.н.) – юрист; донька Ганна (1982 р.н.) – студентка.

Біографія Вітренко Наталії Михайлівни

Sunday, September 5th, 2010

200px-nataliya_vitrenko.jpgДитинство

Наталія Михайлівна Дубинська народилася 28 грудня 1951 року в Києві. За два місяці до її народження помер її батько, фронтовий журналіст — М. К. Дубинський. Вихованням Наталії, її сестри Тетяни та брата Кима займалася її мати — Валентина Матвєєвна Федченко, яка працювала викладачем в Київському медичному інституті, була доцентом, кандидатом історичних наук . Дитинство Наталія провела на Донбасі, в м. Костянтинівка, де працювала її мати. В 1965 році Валентина Матвєєвна вийшла на пенсію і разом з сім’єю повернулася до Києва, де Наталія закінчувала середню школу .

Юність та наукова діяльність

Закінчивши в 1969 р. «на відмінно» середню школу № 37 м. Києва, вона вступила до Київського інституту народного господарства (КІНГ) на обліковий факультет. За власним визнанням, під час навчання, була Ленінським стипендіатом, членом комітету комсомолу інституту, депутатом Ради депутатів трудящих Радянського району Києва, займалася науковою студентською роботою, була переможцем республіканського і міжнародного конкурсів наукових студентських робіт .

У 1971 р. Наталія вийшла заміж за Ю. М. Вітренко і через рік народила першу доньку Ольгу. У 1976 році народився син Юрій та в 1983 р. народилася дочка Марина. По закінченні інституту Наталія Вітренко навчалася в аспірантурі Київського Інституту Народного Господарства з листопада 1973 р. по листопад 1976 р. В 1974 р. Вітренко вступила в КПРС. В 1977 р. вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Регіональні проблеми розвитку соціальної інфраструктури» . З червня 1977 по вересень 1979 року Наталія Вітренко працювала молодшим науковим співробітником, а пізніше старшим науковим співробітником НДІ науково-технічної інформації Держплану УРСР. В 1979—1989 рр. — вона була доцентом кафедри статистики КІНГа .

У квітні 1994 p. захистила докторську дисертацію. У 1994 p. обрана академіком Академії будівництва України, у 1997 p. — академіком Академії економічної кібернетики.

Політична діяльність

У квітні 1991 р. Вітренко зробила доповідь в Академії наук України «Приватизація і соціалістичний вибір», 16 червня того ж року вона написала свою першу публіцистичну статтю в газеті «Правда України» під заголовком «Комуністична ідея: чи не рано відспівуєте?». Завдяки цій публікації її запросили взяти участь в роботі над економічним розділом нової редакції програми Комуністичної Партії України. Після заборони КПУ Вітренко активно допомагала створенню Соціалістичної Партії України, розробляла програмні документи партії, редагувала партійний журнал «Вибір». В ланах СПУ Вітренко відносилась досить критично до позиції Олександра Мороза, звинувачуючи його в «ігнорування волі народу», зокрема стосовно питання відновлення СРСР. Незважаючи на це, вона продовжувала працювати радником О. Мороза в його якості голови Верховної Ради України .

У грудні 1994 року вона балотувалася в Верховну Раду від СПУ і випередила конкурента комуніста з 66 % голосів. В парламенті Наталія Вітренко спочатку приєдналася до соціалістичної фракції, а в грудні 1995 з-за суперечок з керівництвом партії вийшла з неї і була згодом виключена з керівних органів СПУ, а 3 лютого 1996 — також і з партії. Основними протиріччями з СПУ була позиція Вітренко щодо невизнання приватної власності, введення двох офіційних мов (при одній державній) і дозвіл подвійного громадянства . В лютому 1996 р. Вітренко почала створення своєї власної партії — Прогресивної Соціалістичної Партії України (ПСПУ). Установчі збори ПСПУ відбулися 20 квітня 1996 року, на котрих Вітренко була обрана головою партії. Програмні документи партії, окрім іншого, передбачали «повновладдя трудящих», збереження влади Рад, основну роль загальнонародної власності (при визнанні «трудової приватної»), зовнішньополітична орієнтація на схід і союзницькі відносини з республіками колишнього СРСР при збереженні незалежності української держави .

У виборах до Верховної Ради 1998 року, ПСПУ отримала 4,04 % голосів і потрапила до парламенту, де Вітренко очолила фракцію ПСПУ. На наступних, президентських виборах в 1999 р. партія Наталії Вітренко зайняла 4-те місце за кількістю голосів. У 2000 році через внутрішні конфлікти, а саме через непорозуміння з Наталією Вітренко розпалася фракція ПСПУ в парламенті. Під час передвиборної компанії по виборам президента, 2 жовтня 1999 р. на Наталію Вітренко був скоєний замах в Кривому Розі. Від 2 гранат вона отримала незначні пошкодження, постраждало 45 чоловік. У наступних виборах, в 2002 році партія Вітренко не змогла подолати чотирьохвідсотковий бар’єр і не потрапила до парламенту. Тим часом, в 2004 році Вітренко стала членом Вищої Ради Міжнародного Євразійського Руху разом з Олександром Дугіним та Дмитром Корчинським .

У 2004 році Наталія Михайлівна Вітренко балотувалася на посаду президента України і отримала 1,97 % голосів, зайнявши п’яте місце після В. Ющенко, В. Януковича, О. Мороза і П. Симоненка. В другому турі виборів та переголосуванні підтримувала кандидатуру Віктора Януковича. Різко критично віднеслась до подій Помаранчевої революції. Під час парламентських виборів деякі політики звинувачували Наталію Вітренко, що виборча кампанія Блоку Наталі Вітренко фінансувалась російськими кримінальними угрупуваннями. В інтерв’ю газеті «Комсомольская правда в Украине» російський бізнесмен Максим Курочкін, проти якого висувалися кримінальні звинувачення і який був оголошений у всеукраїнський розшук визнав факт фінансування Н. Вітренко . Наталія Вітренко зазначені звинувачення спростовувала.

Незважаючи на це, Наталія Вітренко не подолала трьохвідсотковий бар’єр і не потрапила до Верховної Ради України. На початку лютого 2007 року Наталія Вітренко проголосила про перехід до тотальної опозиції, як до Президента Ющенка, так і до прем’єр-міністра Януковича .

Приватне життя

За власним визнанням Вітренко, її шлюб розпався через активну політичну діяльність. Її колишній чоловік працює в міністерстві економіки. Велику увагу привернули відносини Наталії Михайлівни та її соратника по партії Володимира Марченка, в основному через гучну справу по побиттю народного депутата Мовчана за висловлювання про їхні інтимні стосунки . Старша дочка Ольга закінчила Київський університет, працює помічником-консультантом у Верховній раді України і також є членом ПСПУ. У липні 2000 року в неї народився син Михайло.

Син Наталії Вітренко — Юрій закінчив аспірантуру в інституті міжнародних відносин , до 2008 року працював головним радником голови правління НАК «Нафтогаз України». Старший брат Наталії Володимирівни — Ким Михайлович Дубинський помер у 1986 році, її сестра Тетяна Михайлівна Іванова мешкає в Москві — вона кандидат біологічних наук, завідує лабораторією в одній з московських клінік.

Біографія Єханурова Юрія Івановича

Saturday, September 4th, 2010

1160234693.pngЄхануров Юрій Іванович – український політик, прем’єр-міністр України в 2005-2006 рр.

Народився 23 серпня 1948, село Белькачі Учурського району Саха-Якутії, в Україні проживає з 1963 року.

У 1963 р. закінчив Буйську восьмирічну школу Бічурського району Республіки Бурятія, потім Київський будівельний технікум, Київський інститут народного господарства, аспірантуру. Кандидат економічних наук, з 2002 р. – професор Національного університету ім. Т. Г. Шевченка [1]. Нагороджений орденом «Знак Пошани» у 1977 році.

Трудову діяльність Єхануров розпочав 1967 року на заводі залізобетонних виробів тресту «Київміськбуд № 4», де пройшов шлях від майстра до директора заводу.

З 1977-го по 1978 рік Юрій Єхануров – заступник керуючого трестом «Буддеталь» по виробництву.

У 30 років став керуючим трестом «Київміськбудкомплект». З 1985-го по 1988 рік керував трестом «Буддеталь». Потім упродовж трьох років працював заступником начальника Головкиївміськбуду з економічних питань.

З набуттям Україною незалежності Юрій Єхануров обіймає різні керівні посади, пов’язані з формуванням державної політики, насамперед в економічній сфері. З 1991 по 1998 рік працює в Державній економічній раді України, заступником голови Київської міської адміністрації, заступником Міністра економіки України, головою Фонду державного майна України, Міністром економіки, Головою Держкомпідприємництва України.

Юрій Єхануров стояв біля витоків української приватизації та Фонду державного майна України. Проведена під його керівництвом мала приватизація заклала фундамент для розвитку в Україні малого й середнього підприємництва.

1998 року Юрія Єханурова обрано до Верховної Ради України від м. Житомира. З 1999-го по 2001 рік працює на посаді Першого віце-прем’єр-міністра України в уряді Віктора Ющенка.

Після відставки уряду В. Ющенка з червня по листопад 2001 р. – перший заступник Голови Адміністрації Президента України (Леоніда Кучми). З листопада 2001-го по квітень 2002-го займається питаннями адміністративної реформи як Уповноважений Президента України.

З перемогою блоку «Наша Україна» на парламентських виборах 2002 року переходить на роботу до Верховної Ради IV скликання, де очолює Комітет з питань промислової політики та підприємництва. У березні 2005 року Єханурова обрано головою виконкому партії «Народний Союз «Наша Україна».

Очолює низку громадських організацій, що опікуються проблемами розвитку малого й середнього бізнесу. Зокрема є президентом Спілки малих, середніх і приватизованих підприємств України, Координаційно-експертного центру об’єднань підприємців України, Всеукраїнської асоціації роботодавців.

1 квітня 2005 року Президент України Віктор Ющенко призначив Юрія Єханурова головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а 8 вересня 2005 виконуючим обов’язки прем’єр-міністра України.

22 вересня 2005 року після схвалення кандидатури Юрія Єханурова Верховною Радою Президент України Віктор Ющенко призначив його прем’єр-міністром України. 4 серпня 2006 року склав повноваження прем’єра.

Одружений. Має сина.

Біографія Азарова Миколы Яновича

Saturday, September 4th, 2010

250px.jpgБіографія

Народився 17 грудня 1947 року в Калузі, Росія.

Батько Пахло Ян Робертович (1924); мати Кваснікова Катерина Павлівна (1927). Закінчив у 1970 році Московський державний університет, за спеціальністю — геолог-геофізик. З 1971 до 1976 року — начальник дільниці, головний інженер у тресті «Тулашахтоосушення» комбінату «Тулавугілля». В 1976—1984 роках — завідувач лабораторії, потім відділу Підмосковного науково-дослідного і проектно-конструкторського вугільного інституту. З 1984 до 1995 року — заступник директора та директор Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки та маркшейдерської справи.

1994—1998 рр. — народний депутат другого скликання, голова Комітету Верховної Ради України з питань бюджету, член Президії Верховної Ради України. 1995—1998 рр. — член валютно-кредитної Ради Кабінету Міністрів України. 1997 р. — член Вищої економічної Ради Президента України. 1998 р. — член Міжвідомчої комісії із питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників. 1999 р. — член Координаційного комітету по боротьбі із корупцією і організованою злочинністю при Президентові України.

1996 — 2002 рр. — Голова Державної податкової адміністрації України; член Координаційної ради з питань політики фінансового сектору; член Національної ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування, член Ради національної безпеки і оборони України.

У 1993—1994 рр. був виконувачем обов’язків голови Партії праці. З листопада 2000 року — член президії Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». 5 березня 2001 року очолив Партію регіонів, а через півроку подав у відставку з цієї посади. У квітні 2003 року на 5-му з’їзді Партії регіонів обраний головою політради. 23 квітня 2010 року обраний Головою Партії регіонів України.

Листопад 2002 — 3 лютого 2005 — Перший віце-прем’єр-міністр України, міністр фінансів України. У грудні 2004 — січні 2005 (після відпустки, а згодом відставки Віктора Януковича та перед призначенням Юлії Тимошенко) в. о. Прем’єр-міністра України.

26 березня 2006 обраний до Верховної Ради за списком Партії регіонів. У серпні 2006 його знову призначено на посаду першого віце-прем’єра та міністра фінансів в уряді Віктора Януковича.

6 грудня 2006 Азаров вручив орден «За відродження України» І ступеня депутату Держдуми Росії Костянтину Затуліну, якого перед тим було оголошено персоною нон-ґрата в Україні.

Звання та нагороди

Доктор геолого-мінералогічних наук (1986), професор (1991), член-кореспондент Національної академії наук України (1997). Державний службовець І рангу, радник Податкової служби І рангу, почесний працівник податкової служби.

Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ордена «За заслуги» I, ІІ (1999) і ІІІ (1996) ступенів. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004). Заслужений економіст України (1997).

Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира.

Орден Дружби (Росія) (6 грудня 2007 року).

Праці

Автор і співавтор понад 112 наукових праць, співавтор книг: «Геологические модели золоторудных месторождений Украинского щита и Донбасса», «Все про податки».

Політична діяльність

Микола Азаров, як повідомлялося у пресі, є одним з авторів економічної політики урядів В. Ф. Януковича.  За його власними словами він є автором 14 бюджетів за роки незалежності України (пряма мова з ВР, грудень 2006 року).  Впродовж головування економічним блоком кабінету міністрів, в Україні спостерігався значний, за оцінками експертів МВФ, зріст ВВП (112,1 % в 2004 р.).  Однак, за свідченням деяких експертів, такий значний приріст ВВП обумовлювався, зокрема, стабільним зростанням експортно-орієнтованих, сировинних галузей промисловості. В той же час, за даними Державного комітету статистики України, найбільше зростання спостерігалося в машинобудівній галузі, будівництві; відзначалося швидке зростання залишків вкладів в банківський системі та двозначне зростанні інвестицій в основний капітал (131,3% 2003 р., 128,0% 2004 р., пор. 101,9% 2005 р.). Явища, які відбувалися в податковій системі України за часи головування Миколи Азарова, в опозиційній, а потім і в економічній пресі та офіційних урядових сайтах дістали назву «Азаровщина».  У пресі та офіційних прес-релізах часто вживається як характеристика економічної та соціальної політики уряду Віктора Януковича в цілому.

Народний депутат України 6-го скликання з листопада 2007 р., обраний за списками Партії регіонів

Мова

Миколу Азарова критикують за те, що він не користується українською мовою під час публічних виступів у Верховній Раді, на засіданнях Уряду, та у своїх інтерв’ю.  Іноді, однак, під час доповідей у Верховній Раді користується російськими і українськими словами одночасно:

«    Стаття третя вилучена. Потім, Адаме Івановичу, и уважаемые народные депутаты, мы проголосуем статьи в той нумерации, в какой они сейчас розданы вам в материалах, а потом отредактируем и приведем у відповідність номера этих статей.     »

19 грудня 2006 року з трибуни Верховної Ради України, під час обговорення державного бюджету на 2007 рік, у відповідь на репліку опозиціонерів, Микола Янович Азаров сказав народним депутатам:

«    Та пішли ви, для вас це ігри, а для мене все життя     »

Показовою у відношенні володіння українською мовою була заява про складання депутатських повноважень, заповнена М. Азаровим у вересні 2006, де Микола Янович написав свою посаду, як «віце-прем’ер-міністр» (замість правильного віце-прем’єр-міністр) .

17 березня 2010 року віце-прем’єр Володимир Семиноженко заявив про швидкий прогрес у вивченні Миколою Азаровим української мови.

Інше

Одружений, має сина.

Захоплення: живопис та книги.

Декларація про доходи

Під час призначення Миколи Азарова на посаду прем’єр-міністра України, громадяни отримали можливість ознайомитися з декларацією про доходи Миколи Яновича. Ця декларація повністю відповідала офіційній трудовій біографії Азарова. Тобто в біографії Азарова значиться, що він ніколи не займався бізнесом, жив на одну зарплату. Отож і декларація 2009 року Миколи Яновича відповідна: ні автомобілів, ні дач, ні житлових будинків, ні великих земельних ділянок, ні серйозних рахунків в банку, лише одна квартира.
Журналістам Української правди вдалось встановити, що з родиною Азарова пов’язаний чималий перелік елітної нерухомості. Це – будинки, санаторії під Києвом та в Криму, які змінили власника фактично так само, як у випадку Януковича і “Межигір’я”.

Недалеко від відомого комплексу державних дач Конча-Заспа є невелике пролетарське поселення теж під назвою Конча-Заспа. Це кілька хрущовок, де ще в радянському союзі поселяли людей, що обслуговували побут можновладців. Журналісти здійснили екскурсію у маєток, який місцеві приписують Азарову. Конча-заспівці вважають, що йому належить цілий комплекс будівель з червоної цегли на березі озера Конча.

Коли автор став виясняти, яким чином родина Азарова набула цей маєток, то дізнався, що раніше на місці, де розташувалися будиночки Азарових з червоної цегли, була база відпочинку Кабінету Міністрів України, нині – це приватна структура з назвою Колектив забудовників “Південний” Харківського району міста Києва. Крім маєтку Азарова на території колишньої бази відпочинку Кабміну, нині КЗ “Південного”, ще шість будинків. Згідно з розповідями місцевих мешканців, тут живуть переважно друзі родини прем’єра. Зокрема, в одному з них проживає Федір Ярошенко – нинішній міністр фінансів.

Автор прослідкував, як відбувалось захоплення території! Спочатку в 2000 році Будинок відпочинку “Конча-Заспа” передав Базу відпочинку Кабміну на баланс ДУС. А в 2004 році керівництво Державного управління справами раптово зробило подарунок одній приватній структурі. Тобто продало будівлі бази відпочинку Кабміну на території 11,9 га колективу забудовників “Південний” за дріб’язок – 33 тисячі гривень. Такі смішні кошти пояснювалися тим, що мовляв будинки бази старі та напівзруйновані. І зовсім не бралося до уваги, що в такому елітному місці навіть собача будка коштує, як королівський палац.Чому Державне управління справами під керівництвом Ігоря Бакая проявило таку нечувану щедрість по відношенню до приватних забудовників, стає зрозуміло, якщо продивитися список засновників КЗ “Південний”. Серед невідомих загалу прізвищ там значиться одне досить цікаве – Смітюх Ірина Олександрівна. Це дружина нинішнього депутата Партії Регіонів – Григорія Смітюха. В часи, коли Бакай керував ДУС, Григорій Смітюх був його заступником і, як кажуть його опоненти, зміг урвати собі чималий шматок дусівського пирога. Він не лише умудрився продати базу відпочинку Кабміну своїй дружині. Він також передав під будівництво своїй компанії “Антарес” ще два ласих об’єкти ДУС. Перший – це старовинний особняк на вулиці Липській. Нині там знаходиться офіс Партії Регіонів. Другий – будівля у дворі адміністрації президента. Згодом цей об’єкт виріс у скандальний багатоповерховий будинок, де з вікон можна заглядати прямо в кабінет президента України. Не виключено, що у випадку продажу будинків бази Кабінету міністрів України КЗ “Південний” Григорій Смітюх діяв не лише в інтересах своєї дружини, а також і тодішнього першого віце-прем’єра Миколи Азарова. Адже в тому ж таки 2004 році, в документах, що стосуються КС “Південний”, вигулькує і прізвище одного з представників родини віце-прем’єра – його сина Олексія Миколайовича. Інформацію про те, що Азарову Олексію Миколайовичу виділяється ділянка землі під садівництво та будівництво індивідуального гаража на території КЗ “Південний” також можна знайти на сайті рішень Київради за 21 жовтня 2004 року. Ця земля була виділена сину Азарова рішенням Київради безкоштовно.