Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

Пам’ять Афганістану.

Пам’ять Афганістану Воєнний досвід Афганістану — на озброєння.

Щорічно у лютому, відзначаючи чергову річницю виведення радянських військ з Афганістану, ми згадуємо героїв тієї війни.

Ми пам’ятаємо Афган як місце героїзму, проте значно менше знаємо про інший Афганістан — унікальний випробний полігон озброєнь і військової техніки.

Пам’ять Афганістану — це не лише данина людям, котрі героїчно виконували свій обов’язок, їхній хоробрості й мужності. Це — величезний внесок у воєнне мистецтво, привід для переосмислення сутності сучасних конфліктів, «обкат» озброєння і військової техніки (більшість зразків якої і сьогодні перебуває на озброєнні української, російської та інших армій), тобто неоцінимий досвід, на жаль, так поки що до кінця у нас і не затребуваний.

Під час другої війни у Чечні російське командування з гордістю заявляло: 59% командирів екіпажів фронтової та армійської російської авіації — колишні «афганці». В умовах багаторічного зниження рівня підготовки літного складу і ведення бойових дій у рельєфних умовах, схожих з Афганістаном, досвід кожного ветерана почали цінувати на вагу золота. Безцінний він і для українських Збройних сил — як для нинішніх миротворчих контингентів, так і з погляду розвитку вітчизняного оперативного мистецтва. Особливої ваги афганському досвіду надає той факт, що основний вид збройних конфліктів на планеті сьогодні — якраз партизанська, або так звана мала війна.

Офіційно досвід війни в Афганістані за радянських часів не було враховано. Принаймні на бойові статути (з яких, до речі, писалися й нині чинні статути для ЗС України) він ніяк не впливав. Якщо вірити представникам командування 40-ї армії, після закінчення війни на рівні Генштабу ЗС СРСР було розроблено проекти подібних змін, інструкції, повчання і методичні вказівки. Все уперлося в політичне рішення: на думку Політбюро ЦК КПРС, протипартизанські (протиповстанські) дії не можуть бути притаманними Радянській армії, котру готували, щоб нести «світло свободи народам світу», тому досвід Афгану визнали непотрібним.

Сьогодні події тих років активно вивчаються, і не лише росіянами, для яких це актуально в контексті бойових дій у Чечні, а й українськими фахівцями. Так, останнім часом активно підключилися до вивчення такі установи і заклади, як Національна академія оборони України (кафедра оперативного мистецтва), Центральний науково-дослідний інститут Збройних сил України, Національний науково-дослідний центр оборонних технологій та воєнної безпеки України. Чимало запозичено і при розробці Концепції застосування ЗСУ, проектів нових бойових статутів для нашої армії.

Пам’ять Афганістану В Афганістані — перші, сьогодні — останні

Прикметно, що досвід застосування радянської бойової авіації в Афганістані і росіянами в Чечні порівняно з подібним досвідом американців у тому ж Афганістані та Іраку наштовхує на серйозні роздуми. В Афганістані для того, щоб уникнути ураження вогнем супротивника, радянські льотчики при бомбардуванні об’єктів заходили на ціль на висоті не менше 1 500 м (у Чечні — вже близько 6—7 тисяч метрів) зі швидкістю близько 900 км/год. Типи літаків (Су-17, Су-24, Су-25) і боєприпасів (кориговані авіабомби КАБ-500, некеровані ракети С-25 і С-24, керовані ракети малої дальності Х-25 і Х-29), використовувані в Афганістані й Чечні, фактично однакові. Зазначимо, що подібні озброєння — і в українській армії. Вдосконалення зенітних засобів супротивника примушує збільшити висоту заходження на ціль льотчиком як єдиний варіант зменшити загрозу. Як це впливає на точність влучення, наприклад, НКРСами, некерованими реактивними снарядами, — нескладно здогадатися. Саме страх перед зенітними засобами супротивника серйозно знижував ефективність застосування авіації в Чечні. Наявність же високоточної зброї (ВТЗ) у американців (з досвіду Афганістану й Іраку, і навіть Югославії, тому що югослави мали війська ППО регулярних військ із штатним озброєнням) знижує небезпеку в десятки разів — для пуску ракети або планируючої авіабомби не обов’язково заходити в зону дії зброї супротивника. Це доводить, що наша старіюча на очах фронтова авіація, відсутність сучасних систем озброєння вже завтра зроблять ВПС непридатними для застосування навіть у «малій» війні. Найприкріше для нас полягає в тому, що вперше у світі така «зачаткова» на той момент високоточна вітчизняна зброя, як ракети Х-25мл і Х-29л з лазерною системою наведення були випробувані в реальних умовах не американською чи якоюсь іншою, а саме радянською армією в Афганістані. На жаль, з відомих причин розвиток ВТЗ з того часу прориву у нас не мав.

Як і в усіх сучасних конфліктах, Афганістан став серйозним випробним полігоном для техніки і озброєння. Найбільше досвід війни впливав на розвиток бронетанкової техніки, перш за все для мотострілкових військ і підрозділів ПДВ, які були «головною бойовою силою». Так, уже після перших місяців війни стало зрозуміло, що подальше вдосконалення бойової машини піхоти БМП-1 (основна техніка мотострілкових частин до кінця 70-х років) не має сенсу через незадовільні характеристики перш за все з вогневої потужності, і останній масовий варіант БМП-1 — об.765Сп3 — було знято з виробництва. Зокрема виявилося, що 73-міліметрове гладкоцівкове знаряддя 2А28 з невисокою прицільною дальністю 1 300 м має ефективну дальність стріляння менше 770 м, чого абсолютно недостатньо в сучасному конфлікті, а кут вертикального підвищення знаряддя всього в 33 градуси є серйозною перешкодою для ведення бою в горах. Відсутність механізму стабілізації унеможливлює ведення вогню з ходу.

Прийнята в 1980 році на озброєння БМП-2 з 30-міліметровою автоматичною гарматою 2А42 (кут підвищення 74 градуси) і двоплощинним стабілізатором була набагато ефективнішою. Проте й вона продемонструвала цілу низку недоліків. Виправити їх спробували у новій БМП, розробленій у 1981 році (спробна назва — «Об’єкт 688»). У ній також використовували автоматичну 30-міліметрову гармату, проти чого категорично виступив міністр оборонної промисловості С.О. Звєрєв, назвавши проект «новою машиною зі старим озброєнням». Тільки у 1987 році нова БМП-3 з «тройчаткою» (100-міліметрове знаряддя — пускова установка 2А70, 30-міліметрова гармата 2А72 і 7,62-міліметровий кулемет ККТ) було прийнято на озброєння. Сьогодні росіяни вважають її своєю гордістю (хоча недоліки БМП-3 все ж таки «спливли» під час війни в Чечні), на озброєнні ЗС України таких машин немає, вдовольняємося «суто афганською» БМП-2.

Пам’ять Афганістану Недоліки новітніх на той час бронетранспортерів БТР-70 виявилися в Афгані не менш яскраво. Перш за все це стосувалося нікчемної в застосуванні до умов Афганістану і без того пожежонебезпечної (тобто машини, що різко знижує живучість) силової установки з двох спарених карбюраторних двигунів ГАЗ-66. На БТР-80, який з’явився на озброєнні у 1986 році, було встановлено вже дизельний двигун КамАЗ-7403. Є дуже дивним те, що вже в наші дні українське військове керівництво абсолютно не врахувало афганський досвід, направивши спочатку до Іраку у складі контингенту карбюраторну техніку. У жаркому кліматі вона, як відомо, з перших же днів почала демонструвати свої «принади».

«Імпровізації з танками»

Своє визнання в Афганістані здобули самохідні міномети, що дозволяють вести стрільбу з ходу. Спочатку як імпровізація на багатоцільові бронетранспортери БТ-ЛБ (до речі, українського виробництва) у кормовій частині встановлювали буксируваний автоматичний 82-міліметровий міномет 2Б9. Згодом, після «обкату» і здобуття популярності в Афгані, самохідний міномет «Волошка» набув поширення в усіх сухопутних військах. Пізніше на базі ліцензійних БТ-ЛБ самохідні 82- і 120-міліметрові міномети випускалися також у Болгарії.

Роль Афганістану у розвитку техніки і озброєння ПДВ особлива. Фактично під час цієї війни повітряно-десантні війська виявили всі вади у конструкціях, що перебувають на озброєнні бойової машини десанту БМД-1, і прийнятій у 1985 році вже з урахуванням афганського досвіду БМД-2 з новим озброєнням (тут недоліки схожі з градацією БМП). Проте й нова машина десантників не задовольнила: озброєння через компонування вежі використовувалося недостатньо ефективно, невелика маса машини (що позитивно для перевезення авіатранспортом) стала причиною розгойдування під час стріляння зі знаряддя і т. д. Так, урешті-решт, виникла БМД-3, прийнята на озброєння в 1990 році і яка є суто «афганським дітищем». Аналогів у світі на сьогодні ця виключно «десантна» машина не має.

Цікавим є застосування танкових підрозділів в Афганістані. «Традиційна» радянська тактика, розрахована на застосування танків великими масами, в умовах «малої» війни жодного сенсу не мала. Танки широко застосовувалися для зачищення територій, супроводу колон, охорони комунікацій. Також заслуговує на увагу досвід використання танків в активних контрпартизанських діях. Своєрідним «ноу-хау» стала організація проведення зачистки у провінції Гільменд у травні 1984 року, коли танкову роту було додано парашутно-десантному батальйону. Танки знаходилися в голові двох колон, перед ними йшли сапери. При цьому бойові машини бронею прикривали десант, вогнем знищуючи головні цілі, а десантники прочісували місцевість між танками. Під час операції втрат не було, хоча по танках було зроблено близько 40 пострілів з РПГ.

Пам’ять Афганістану Надалі танки активно використовувалися у складі штурмових груп, особливо проти супротивника, що засів у фортецях та різних укріпленнях. Крім ведення вогню, танки руйнували дували і будівлі ударом корпусу, робили проломи у стінах. Головним недоліком танків Т-55 і Т-62 був слабкий протимінний захист і знову ж таки здатність вести вогонь по цілях під кутом не вище 30 градусів. На підставі досвіду Афгану з’явилися модифікації танків Т-55м1 і Т-62д (які одразу почали надходити до 40-ї армії), також були вироблені конструкторські рішення, закладені у нові Т-72 і Т-80. В цілому Афганістан засвідчив: при правильній тактиці танки є вельми ефективними у «малій» війні. Зазначимо, що співвідношення втрат танків у 40-й армії складали 1 підбитий (в основному підривом на міні чи фугасі) до 20, що вийшли з ладу з технічних причин. Залишається додати, що тактика дій і організація бойового забезпечення військ в Афганістані — тема окрема і воістину невичерпна, вона заслуговує на більш ретельний і глибокий аналіз.

Дайте снайперу гвинтівку

Серед систем озброєння, напевно, найнадійнішим виявився старий добрий автомат Калашникова. До цього варто пригадати і торішнє повідомлення «Асошиейтед Прес»: фахівці Пентагону дійшли висновку, що у складних кліматичних умовах (мається на увазі досвід Іраку) гвинтівки М-16 продемонстрували цілковиту неспроможність порівняно з автоматами АК-47 і АКМ. Є ж вічні речі!

Пам’ять Афганістану Водночас на особливу увагу заслуговує роль снайперів і снайперської зброї в Афганістані. Хрестоматійним став випадок, що трапився восени 1985 року в районі Доханаї-Горі, коли лише два моджахеди-снайпери протягом кількох годин утримували два батальйони (!) 149-го полку, і нейтралізувати їх змогли лише вогнем знарядь БМП. Абсолютна відсутність грамотного підходу до підготовки снайперів призвела до фактичної відсутності професіоналів у радянських армійських підрозділах. На превеликий жаль, такий стан речей має місце і в нинішній російській армії, і у Збройних силах України. Підхід відомий: зброю новобранцям у підрозділі видає командир на власний розсуд, і якщо товаришеві рядовому дісталася снайперська гвинтівка СГД, отже, він — снайпер. Тоді як у західних арміях кандидати на посади снайперів після конкурсного відбору проходять курс спецпідготовки до напівроку. Це приклад того, як необгрунтовано було проігноровано досвід Афгану. І якщо для нашої армії у цьому лише елемент потенційної слабкості, що ще можна виправити (і, дякувати Богу, потроху виправляється), то росіянам така легковажність дорого обійшлася під час обох воєн у Чечні.

Досвід Афганістану засвідчив: фактично СГД застосовували на дальності до 300 метрів (при забитих в ТТХ 1 200 м). Уже тоді виникла потреба у снайперській зброї великого калібру з дальністю прицільної стрільби понад 1 500 метрів, здатної вражати супротивника в легких укриттях, залишаючись поза зоною ураження його зброєю. У Росії такою стала гвинтівка В-94 калібру 12,7 мм із прицільною дальністю 2 000 м. До речі, що подібну гвинтівку такого самого калібру розроблено українським об’єднанням ТАСКО (востаннє автор спостерігав її під час демонстрації на конференції зі стрілецького озброєння у Києві шість років тому), але у нас далі за демонстрацію одиничних зразків на виставках справа поки що не йде, а у військах навіть не чули про існування подібної зброї.

Друга проблема наших снайперських гвинтівок, яку було виявлено в Афганістані і яка дала ще один напрям у розвитку вітчизняної стрілецької зброї, — великі габарити, неприйнятні для використання у повітряно-десантних і підрозділах спецназу. Відомо, що снайпер підрозділу ПДВ (у нас — парашутно-десантних підрозділів аеромобільних військ) десантується фактично беззбройним — через велику довжину СГД приземлюється у спеціальному контейнері, «прив’язаному» до господаря. Це робить сумнівним втілення головного принципу ПДВ «з повітря в бій», оскільки снайперові необхідний час уже на землі (що вже там казати про вогонь з повітря) для того, щоб «розконсервувати» гвинтівку. Фахівцями озброєння Міноборони України розроблено варіанти модернізації СГД у штурмову гвинтівку за схемою «буллпап» (на зразок розрекламованого українського автомата «Вепр», переробленого з «Калашникова», або російських гвинтівки СГУ і снайперського автомата СГУ-АС з тієї ж СГД). Проте коли українські парашутисти аеромобільних військ і розвідники-спецназівці побачать цю зброю — ще велике питання.

Ми навели лише деякі приклади того, наскільки важливим вже виявився досвід тієї далекої війни. Залишаючись актуальним, він має вплинути і на напрями нинішнього реформування армії. Не варто забувати, що за досвід цей заплачено кров’ю.

ДОВІДКА

Якщо до лютого 1980 року чисельність контингенту радянських військ в Афганістані становила 85 тис. чоловік, то до середини 1985 року — 150 тис. Обмежений контингент складався з восьми мотострілкових дивізій, 105-ї Вітебської і трьох полків 103-ї Псковської дивізій ПДВ, двох загонів Прикордонних військ КДБ СРСР, двох бригад спецназу ГРУ ГШ і армійської роти спецназу. Заслуги останніх записувалися на рахунок десантників: спецназ працював у формі ПДВ, а саме його існування було тоді таємницею. «Авіаційна складова» — 2 дивізії ВПС (270 бойових літаків) і 4 полки армійської авіації (всього 250 бойових і транспортно-бойових вертольотів і 350 транспортних).

Афганська армія мала у своєму складі 11 піхотних, 2 мотострілкові і 3 танкові дивізії, об’єднані в три корпуси, — Гардезький, Кабульський і Кандагарський. Якщо за часів прем’єра Хафізулли Аміна збройні сили налічували 90 тис. чоловік, то до 1986 року, через втрати і дезертирство, в армії лишилося близько 40 тис. солдатів і офіцерів. У ВПС, що мали у своєму складі 150 бойових літаків і 30 вертольотів, служило близько 7 тис. чоловік. Крім того, уряд Афганістану мав у своєму розпорядженні 5 бригад прикордонників і 4 бригади спецназу, 30 тис. міліціонерів (Царандой) і 35 тис. співробітників держбезпеки (ХАД).

Сили повстанців у різні роки війни коливалися від 120-ти до 200 тисяч чоловік. Основною їхньою слабкістю була відсутність єдиного командування: крім чотирьох основних лідерів партизанського руху (Ахмад Шах Масуд у долині Панджшер і на північному сході країни, Ізмаїл Хан на півночі та північному заході, Абдул Хак у районі Кабула і Амін Вардак на півдні), діяли ще близько 200 регіональних командирів, часто цілком самостійно.

Тактика дій партизан має схожі риси в різні роки і в різних регіонах світу (недармна і сьогодні фахівці ГУР МО України визначають двох головних теоретиків і практиків партизанської війни — Че Гевару і Ковпака). Бойові дії моджахедів поділялися на такі типи: оборона гірських долин і дрібних населених пунктів, блокади гарнізонів супротивника, напади на колони транспорту і бойової техніки, дії в містах.

Тактика дій радянських військ, за класифікацією західних фахівців, була спрямована на виконання таких завдань: дії спецназу (засідки і мінування гірських стежок, знищення складів і штабів моджахедів, окремих польових командирів. Проте до 1985 року спецназ виконував і невластиві йому завдання — охороняв авіабази, вище командування, штурмував опорні пункти тощо), оборону гарнізонів і опорних пунктів, охорону комунікацій і транспортних колон на марші, авіа- і артудари по базах супротивника, операції з прориву блокади гарнізонів, операції із зачищення.

Головними слабкостями афганських партизан визнано відсутність централізованого управління, слабку підготовку повстанців (перш за все це відсутність тактичної підготовки у молодших командирів), невміння використовувати сучасну зброю (коли остання здебільшого китайського, єгипетського і американського виробництва почала надходити через Пакистан), відсутність медичного забезпечення.

Слабкі боки радянських військ: неготовність особового складу 40-ї армії до бойових дій проти партизан, до того ж в умовах гірського Афганістану (спеціалізовані гірськострілецькі підрозділи виглядали б природніше, ніж мотострілкові), незатребуваність напрацьованого бойового досвіду (при зміні контингенту прибувало молоде поповнення, яке не мало відповідної серйозної підготовки, це стосується і офіцерського складу), погана організація зв’язку і управління, відсутність оперативності в діях військ (авіація реагувала на виклики, після всіх узгоджень у штабах, через 2—3 години після виклику), погіршення морально-психологічного стану особового складу під час продовження бойових дій.

За 9 років (із січня 1980-го по січень 1989 року) афганські партизани знищили 12 тисяч вантажних автомобілів і автоцистерн, близько 1 000 БТР і БМП. За офіційними даними, за час бойових дій загинуло близько 14 тисяч радянських солдатів і офіцерів, приблизно 50 тисяч дістали поранення (неофіційні відомості — 40—45 тис. загиблих, до 130 тис. поранених). За західними оцінками, СРСР витратив на війну в Афганістані близько 80 млрд доларів, що фактично підірвало радянську економіку.

Борис Такаєв, «Главред»

You must be logged in to post a comment.