Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

Лідерів української політики очікує марафон із перешкодами.

Тінь перемогиТінь перемоги.

Отже, підіб’ємо проміжні підсумки: партію «Наша Україна» убито; рейтинг блоку «НУ—НС» обвалився до 7%; лідерів «НУ—НС» забито по головку в землю; формальну коаліцію створено; неформальна дістала сигнал до початку формування; перед Юлією Тимошенко замаячив реальний шанс прем’єрства; а загальний рівень політгравців упав настільки, що виявилося можливим зведення Віктора Балоги в ранг Віктора Медведчука. А тепер — трохи докладніше.

Уже досить давно в Україні уїдлива приказка про ухвалення Вашингтоном політичних рішень була переінакшена і застосована до українського президента: «Віктор Ющенко завжди знайде правильне рішення. Після того як перепробує решту». Не можна сказати, що це завжди відповідає дійсності, але у разі з формуванням коаліції президент пішов найбільш ущербним для себе шляхом. По-перше, тому що прийшов до небажаного результату. По-друге, тому що по дорозі втратив рейтинг. По-третє, поглибив конфлікт усередині блоку і фактично добив авторитет власної політичної сили.

Сеанс одночасної гри, який президент проводив на різнобарвних політичних полях, насправді ще не закінчений. Але публіка в гравці вже розчарувалася. І це велика проблема для політика, котрий збирається йти на другий строк (звісно, якщо Віктор Андрійович усерйоз має намір брати участь у президентських перегонах, а не просто використає масову хибну думку з цього приводу для того, аби з комфортними людьми забезпечити собі поствідставочний комфорт). Президент не може не розуміти, що його електорат стало зменшується, так само як не може не знати, що українська політика не має прецедентів виконання багатокрокових договірних зобов’язань між різними політичними силами. Причина останнього проста: криза довіри, напрацьована емпірично, знищила інститут гарантій виконання кулуарних політугод. Тому всі запевняння деяких регіональних лідерів, відповідно до яких вони сьогодні беруть на себе зобов’язання в майбутньому забезпечити обрання Ющенка президентом у парламенті на другий строк і навіть наростити його до семи років, — шеляга ламаного не варті.

За великим рахунком, Ющенко має рацію і в тому, що країні потрібен консенсус із основних питань; і в тому, що більшість, котра має перевагу в два голоси, є неробочою; і в тому, що для проведення реформ необхідна консолідація зусиль більш ніж двох політичних сил, а також їхня готовність розділити електоральну відповідальність за реалізацію непопулярної, але конче потрібної частини цих реформ. Але є дві проблеми. Перша — електорат, у своїй переважній більшості перетворений на язичницьку паству трьох політбожків, не готовий поділяти такий погляд. А друга — у тому, що в експертному середовищі ніхто не вірить, що широкі погляди президента пояснюються виключно цими причинами. Взаємонеприйняття Ющенка і Тимошенко має коріння як у саксаулу, котре йде в землю коли не на двадцять метрів, то на сім років. Склад образ, які накопичилися в обох політиків, не підлягає інвентаризації, а розмір амбіцій — урізанню. Терпляче, майже мученицьке мовчання Тимошенко в процесі формування коаліції навряд чи обмане Ющенка, бо душа Юлії Володимирівни вся в зарубках, немовби календар Робінзона Крузо. Тому цілком логічно очікувати від неї після прем’єрського голосування відповідної реакції за псування душевного майна. Але це не новина.

А от розправа Банкової з лідерами «НУ-НС» для багатьох стала несподіванкою. За ці два місяці стало ясно, що ніхто в президентському палаці не має наміру терпіти в складі власної політичної сили навіть потенційних політичних конкурентів першої особи. Як у тому анекдоті — чайник зі свистком потрібно убити, щоб він не виріс паровозом. Саме тому там ніхто не занепокоєний перспективним кадровим використанням Юрія Луценка та В’ячеслава Кириленка, котрі зазіхнули на монопольне право Ющенка приймати остаточні рішення щодо позиції «НУ—НС». Схоже, Юрій Луценко може поставити на «київських» амбіціях такий же хрест, як і Кириленко на спікерстві. В’ячеслав Кириленко не зміг зібрати кворуму політради партії, що продемонструвало недостатність його авторитету як лідера. (Інше питання, що прямі команди в регіони від секретаря СП завадили йому це зробити.) Але тут — або ти лідер, або ти не лідер. Хоча негативна відповідь на це питання означатиме благословення президентом саме Балогового шляху створення єдиної партії. Чесно кажучи, не уявляю, з яких осіб, здатних залучити електорат, буде виткано її портрет. Але в тому, що буде зроблено все можливе, аби відібрати у Кириленка право лідерства в процесі створення об’єднаної політичної сили, практично не сумніваюся. Обидва лідери «НУ—НС» сьогодні в опалі. На відміну від семи непідписантів, які на кожному етапі своїх дій виявили рідкісну чуйність до побажань Банкової.

Основною темою зустрічі президента із шістьма непідписантами (Іван Степанович залишився при своїй думці), звісно ж, не стало обговорення коаліційного договору, претензіями до якого нашоукраїнці пояснювали небажання його підписувати. Про це взагалі, за свідченням учасників, не йшлося. Головним завданням виявилася потреба пояснити В’ячеславу Кириленку, що він має пожертвувати своїми спікерськими перспективами, і тоді коаліції вистачить голосів для народження. Отже, стало остаточно ясно, що причинами «принциповості» відомої шістки були або кадрові амбіції, або сліпе виконання завдання Банкової, котра прагнула будь-що дістати сатисфакцію за виграну лідерами «НУ—НС» битву з президентом, під час якої Віктор Андрійович, відчувши настрій фракції, начебто погодився зі спікерством Кириленка. Привсе­людно Ющенко обійняв лідера «Нашої України» і напучував на відповідальну посаду добрими словами. А потім… запропонував Яценюка.

Кандидатура міністра закордонних справ на пост голови Верховної Ради в помаранчевій фракції була сприйнята неоднозначно. Відчувши це, бютівці вирішили пожертвувати темпом і запропонували перенести засідання Ради з п’ятниці на наступний вівторок.

У самій же «Нашій Україні» кадрова пропозиція президента дискутується: Ющенко грає в Яценюка чи Яценюком, розчищаючи у такий спосіб шлях Плющу? Чи дістане «НУ—НС» тепер уже свою сатисфакцію: за відібране спікерське крісло у Кириленка — виймання крісла з-під Балоги? Блок уже має керівника СП, якому простіше і легше знаходити спільну мову не зі своїми, а з чужими. Чи потрібен коаліції такий же спікер? Та й узагалі, скільки можна терпіти «парашутистів»? Усі ці запитання члени фракції «НУ—НС» ставлять одне одному і не знаходять однозначних відповідей. У повному обсязі їх немає й у нас. Але деякі припущення є.

Мало віриться, що Арсеній Яценюк із великим захопленням прийняв безальтернативну пропозицію президента обійняти спікерський пост. Арсенію Петровичу й у МЗС добре. Він не може не розуміти, що в грі Банкової з його спікерством йому уготована роль засобу. Щоб стати самому гравцем, потрібен час, зусилля і подолання серйозних ризиків. Відвойовувати право на самостійність на посту, звільнити від якого можуть 226 голосів, дуже проблематично. Слухняно реалізовувати напрацювання Колеснікова і Балоги для людини, отруєної почуттям власної незамінності, — не велике задоволення.

Яценюк — улюбленець Ющенка. Колись таким був Юрій Павленко. Очевидно, в уявленні президента потьомкінська постать Яценюка являє собою нове покоління, начебто покликане демократичним лідером до служіння державі. От і «тулить» Віктор Андрійович прогресивного Яценюка то міністром економіки, то в секретаріат, то в МЗС, попутно приміряючи його то до посади глави СБУ, то глави Нацбанку, то прем’єра. У даній ситуації вибір на Яценюка впав не лише тому, що Плющ через свою невдалу промову на засіданні фракції зійшов із дистанції. Не лише тому, що Кириленко ввійшов у клінч із Балогою. І не лише тому, що Єхануров як потенційний кандидат у спікери занадто далеко зайшов у своєму протистоянні з процесом створення демократичної коаліції. Вибір на Яценюка впав, по-перше, тому що Арсеній Петрович має достатні знання в економіці, аби протистояти реалізації популістських ініціатив Тимошенко і вести з нею компетентну публічну дискусію; по-друге, тому що президент довіряє Яценюку і навіть теоретично не припускає можливості «вибрику», котрий собі дозволили Луценко і Кириленко; по-третє, тому що класичний конформізм, який протягом останнього року демонстрував Арсеній Яценюк, конформізм, що насторожив фракцію «НУ—НС» , президентом у даній ситуації сприймається як великий плюс кандидата.

Два місяці тому «ДТ» у матеріалі під назвою «Нічого особистого» описувало головну інтригу роботи майбутньої Ради, підкреслюючи, що не менш важливу роль, аніж формальна коаліція, відіграватиме неформальна. З обранням президентського спікера в Раді, котра зареєструвала коаліцію з 227 голосів, почнеться формування неформальної коаліції, покликаної контролювати занадто ініціативного прем’єра і блокувати ефектні дії потенційного кандидата в президенти — Юлії Тимошенко.

Чи має Арсеній Яценюк шанс бути обраним главою Верховної Ради? Швидше за все, так. Якщо Банкова в цьому справді зацікавлена. При таємному голосуванні свої голоси можуть додати «Регіони», абсолютно лояльно налаштовані до нинішнього глави МЗС. Їхні голоси можуть компенсувати «чорні кулі», вкинуті при таємному голосуванні рідною для Арсенія Петровича фракцією. Якщо першим віце-спікером у пакеті піде Адам Мартинюк, то запитань і поготів не буде. А Адам Іванович першим віце-спікером бути повинен. Принаймні у цьому всерйоз зацікавлений не лише він, а й Юлія Тимошенко. Має ж вона десь знайти голоси, які, можливо, їй не додасть «НУ—НС». Усі зустрічі, покликані це забезпечити, із лідером КПУ і спонсором партії, проведені. Досі при прем’єрському голосуванні з рахунків не скидають і Литвина. А втаємничені бютівці загадково, але впевнено, усміхаються на запитання «Чи вистачить багнетів при прем’єр­ському голосуванні?» У кожнім разі, у БЮТі панує нехай виснажене, але все ж задоволення: коаліцію створено і зареєстровано (теоретичний вихід із неї окремих депутатів може знекровити більшість, але не підірвати коаліцію, тому що розпастися вона може лише у разі виходу з неї фракції як суб’єкта формування). Отже, шлях до висування кандидатури прем’єра відкрито.

Утім, шлях — це гучно сказано. В найближчі кілька років на лідерів української політики очікує марафон із перешкодами. Причому кожен вийшов на дистанцію зі своїм стартовим пістолетом. А дехто навіть із набором майок різних команд. Громадянам же приділяється почесне право спостерігати за учасниками змагання і кожному уболівати за свого. Право уболівати, на відміну від права думати, — є безпечним.

You must be logged in to post a comment.