Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

«План дій» щодо членства в НАТО.

Бухарестський самітНАТО, Україна і Бухарестський саміт: у нетрях нелінійного трикутника.

З початком 2008 року розвиток подій в Україні явно пішов у прискореному ритмі. Оголилися основні політичні проблеми, які стануть предметом дискусії в парламенті та суспільстві.

Названо головні зовнішньополітичні завдання, поставлено цілі, позначено орієнтири. Проте в усьому, що відбувається, присутнє явне відчуття недомовки.

Міністр закордонних справ Володимир Огризко в серії газетних інтерв’ю, висловивши намір забезпечити приєднання України до «Плану дій» щодо членства в НАТО (ПДЧ), супроводжує цю тезу намірами забезпечити «системність зовнішньої політики» України і перебудувати українсько-російські відносини «на засадах взаємної довіри і поваги».

За всіма ознаками, саме завдання приєднання України до ПДЧ є головним із затверджених заходів влади у сфері зовнішньої політики. За словами пана Огризка, якщо «всі три гілки влади однозначно висловляться «за», отримання запрошення стане можливим вже під час квітневого саміту в Бухаресті» (інтерв’ю газеті «День», 28 грудня 2007 р.).

Тактика влади.

Особливість нинішньої політичної скерованості офіційного Києва полягає в пошуку паліативних рішень, які могли б формально продемонструвати «позитивну динаміку» щодо зближення України із Заходом в рамках «розвитку процесів європейської і євроатлантичної інтеграції». При цьому, оскільки до жодних радикальних рішень і зрушень ні українське суспільство, ні українська економіка не готові, вся процедура зводиться до спроби показати певний «прогрес у відносинах». Іншими словами, зробити «важливий крок» у формі переходу від «Інтенсифікованого діалогу» з НАТО до виконання «Плану дій» щодо членства.

Судячи з усього, цю тактику розробили ще за часів міністра закордонних справ Арсенія Яценюка. За його словами, щоб уникнути непорозумінь і нейтралізувати недовіру з боку функціонерів НАТО, документ про приєднання України до «Плану дій» щодо членства в Північноатлантичному альянсі слід скріпити трьома підписами – Президента, прем’єра і спікера парламенту. У такому разі на саміт НАТО в Бухаресті (2 – 4 квітня 2008 р.) українська делегація поїде з консолідованою позицією», що переконає Захід у незмінності та принциповості українського вибору. Потрійний підпис необхідний для того, щоб переконати партнерів по НАТО, що уряд не спробує «відіграти назад», як це зробив Віктор Янукович у вересні 2006 р. Тим паче, що після його демаршу і штаб-квартира НАТО, і українські політики в принципі погодилися з думкою, що для вступу України в НАТО потрібен загальнонаціональний референдум.

З урахуванням цих обставин плани і дії влади супроводжують вельми специфічною мотивацією. Визнають, що ПДЧ ще не означає вступу в НАТО і що шлях між ПДЧ і вступом до альянсу може бути дуже довгий. Імовірно – доки не буде окреслено зрозумілішу конфігурацію відносин між США, ЄС, Росією і Китаєм (що може тривати ще досить довго), або поки ціни на газ для України не досягнуть середньоєвропейського рівня.

Тим часом МЗС України продовжує дотримуватися відомої «трансформаційної» риторики про те, що патронаж НАТО потрібен Україні для того, щоб процеси внутрішнього реформування не забуксували. Запрошення України до ПДЧ розглядається як нове підтвердження міжнародного авторитету, визнання, демократичного характеру і серйозності намірів української влади щодо «реформування держави відповідно до найвищих стандартів». Вибудовувана система «Планів дій», включно з цільовим щорічним планом Україна-НАТО, за змістом «максимально наближених» до ПДЧ, або трирічний План дій Україна – ЄС, що передбачає у ряді випадків ідентичні цілі, так само, як і зобов’язання України а рамках Ради Європи, створюють зовнішній «оцінний» контур, який дозволяє «вимірювати» просування країни до поставлених цілей і стандартів.

Проте плани співпраці з НАТО мають дві важливі особливості. Перша полягає в практичній зацікавленості НАТО насамперед у реалізації військових цілей, включно з реформуванням збройних сил і використанням військової інфраструктури. Друга особливість відображає ігнорування українськими владними структурами більшості невійськових цілей і завдань, які включено у всілякі плани дій для забезпечення їх іміджевої привабливості.

Тому дискусія про перспективи членства України в НАТО ведеться ніби у віртуальній площині, обходячи стороною більшість проблем, справді важливих з погляду безпеки та стратегічної перспективи.

Порядок денний Бухарестського саміту і прагматичний Схеффер.

Передбачається, що до порядку денного саміту НАТО в Бухаресті будуть включені питання можливого розширення, загрози та виклики, що стоять перед альянсом, такі як захист кібернетичних систем і енергобезпека, операції НАТО в Афганістані і Косовому. Оскільки решту проблем можна вважати екстенсивними, проблема Косова явно домінуватиме в полеміці, визначаючи трактування інших проблем, включно з діями НАТО в зоні Причорномор’я. Мабуть, кандидатом у члени НАТО стане Хорватія, яка вже провела відповідні переговори і водночас є кандидатом у члени ЄС.

Підготовлюване проголошення незалежності Косова дійсно може викликати ланцюгову реакцію. І оскільки США і ЄС поки що не готові йти на відкрите протистояння з Росією, символічний крок у формі приєднання до ПДЧ України і Грузії, який нічого не міняє по суті, може бути відкладений з посиланням на недостатнє реформування військової організації та армій цих країн.

Заяви Генерального секретаря НАТО Я. де Хооп Схеффера із цього приводу мають ухильний характер. Він наголошує на доцільності використати повною мірою формат «Інтенсифікованого діалогу» НАТО з Україною і Грузією і говорить про необхідність найближчим часом прозондувати позицію нових урядів цих країн.

Що стосується Грузії, то проведений 5 січня 2008 р. референдум про членство в НАТО справді дає привід для порушення питання про вступ, але в багатьох європейських столицях такий крок вважають передчасним і ризикованим. Щодо України, проблема НАТО полягає не лише в позиції українського прем’єра Ю.Тимошенко, яка дуже не хоче, маючи нестабільну більшість у парламенті, брати участь у кампанії, що не має підтримки статистичної більшості населення. Тим паче, що членство України в НАТО в умовах перебування на території України бази російського Чорноморського флоту уявити собі украй складно.

Очевидно, що позиція країн – членів НАТО з питань подальшого розширення альянсу постійно упиратиметься в такі проблеми, як характер відносин з Росією, врегулювання конфліктів у Грузії і Молдові та нейтралізація нових загроз безпеці країн-членів, що вимагає ширших форм співпраці. Сенс стриманості ряду європейських держав полягає в побоюваннях, що запрошення в НАТО Грузії не тільки загострить відносини країн НАТО з Росією, але й спровокує загострення ситуації в Абхазії і Південній Осетії, яке потребуватиме військового втручання.

Як зазначають західні експерти, конфлікт в Абхазії навряд чи можна врегулювати, перш ніж буде вирішено питання про вступ Грузії в НАТО. Тому в осяжному майбутньому швидше за все не відбудеться ні того, ні того. З цієї точки зору, зважаючи на специфіку регіону, питання про прийом Грузії в НАТО навряд чи буде вирішено, допоки НАТО не прийме Україну.

Зміна міжнародних тенденцій украй жорстко ставить питання про пристосування країн і народів до умов глобальної конкуренції, які не визнають таких милих серцю українських політиків сантиментів, як притчі про щасливе й благополучне майбутнє в єдиній сім’ї європейських народів. Хто, питається, заважав українському урядові і парламенту прийняти обумовлений Планом дій Україна – НАТО на 2007 рік Податковий кодекс, змінити бюджетний процес у формі серйознішого контролю за використанням коштів, реформувати податкову систему або виконати закон «Про державний реєстр виборців», без якого чесні вибори в принципі важко собі уявити.

Цілком очевидно, що, вирішуючи проблеми безпеки і моделюючи ситуацію на перспективу, країни НАТО керуються балансом власних прагматичних інтересів. У цьому сенсі розрахунок на те, що підвищення статусу відносин України з НАТО «витягне» країну на найвищий рівень європейської інтеграції – швидше за все чергова ілюзія, точно така сама, як і сподівання на статус України як регіонального лідера. Час, нарешті, зрозуміти, що стан і якість розвитку країни не можуть визначатися лише надіями або деклараціями. Будь-який серйозний напрям державної політики має ґрунтуватися на реальних інтересах і розрахунках, цілеспрямованих зусиллях і тверезій оцінці можливостей, хай то внутрішні реформи, співпраця з НАТО, чи відносини з ЄС і Росією.

You must be logged in to post a comment.