Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

Архів блогу/h2>

Опозиція рано чи пізно стає владою, і навпаки.

Thursday, January 3rd, 2008

А.ЯЦЕНЮК.Яценюк особисто зацікавлений, щоб Партія регіонів була сильною.

України Арсеній А.ЯЦЕНЮК наголосив, що він особисто зацікавлений у тому, щоб Партія регіонів була нормальною, сильною й монолітною – для того, аби бути потужною опозицією.

“І щоб ця опозиція була більш конструктивною, ніж свого часу «Наша Україна» і БЮТ”, – сказав голова ВР в інтерв’ю газеті «Україна молода» від 3 січня.

При цьому він наголосив, що ніколи не потрібно забувати про те, що опозиція рано чи пізно стає владою, і навпаки. “Тому в інтересах держави, аби обидві ці складові політикуму (опозиція і влада – УНІАН) були сильними й розумними”, – сказав А.ЯЦЕНЮК.

Тверезий аналіз недавніх промахів.

Sunday, December 30th, 2007

ВладаМапа успіху лишилася контурною.

Мало не кожен із нас свято вірить, після Нового року його життя неодмінно зміниться на краще. Кожен сподівається, що саме з першого січня він кине палити, заходиться інтенсивно скидати зайву вагу, візьме за правило бігати щоранку, грунтовно засяде за підручник англійської мови й неодмінно почне присвячувати якнайбільше часу дітям. А ще в Новий рік заведено пильно озиратися на шлях, пройдений за минулі 365 днів. Тому що тверезий аналіз недавніх промахів береже і від повторення старих помилок, і від допущення нових. Ще древні філософи вчили спокійно ставитися до перемог і старанно вчитися на поразках. Утім, у нашому житті успіхи і невдачі переплетені настільки щільно, що оцінювати одне, не аналізуючи іншого, інколи просто неможливо.

Рік, який іде на спочинок, був багатий на яскраві події. Численні рейтинги та хіт-паради, складені нашими колегами, дозволяють читачеві, слухачеві і глядачеві згадати й оцінити все, бодай трохи варте уваги. Та все ж таки ми ризикнемо доповнити картину, винісши на ваш суд зовсім інший табель про ранги. У ньому — події, які не відбулися, і прогнози, що не справдилися. У нашому переліку не знайшлося місця для всього, чого не сталося, і для всіх, хто не відбувся. У матеріалі, запропонованому вашій увазі, немає відповіді на запитання, чому виборці відмовили в довірі Соцпартії на чолі з Морозом. Чому Віктор Ющенко вкотре не виконав кадрової обіцянки, даної Петрові Порошенку. Чому баба Параска не потрапила до виборчого списку «НУ—НС». І чому Могилевська з Ямою так і не стали переможцями шоу «Танці з зірками». У реєстрі від «ДТ» знайшли своє законне місце тільки ті дії, нездійснення яких мало серйозний вплив на долю країни. Як позитивний, так і негативний.

Сподіваємося, що наш скромний експеримент дасть вам змогу не лише відплатити по заслугах минулому, але й більш тверезо оцінити сьогодення. А можливо, й реалістично спрогнозувати майбутнє. У якому, хочеться вірити, знайдеться більше місця для оптимізму.

Адже хто з нас у глибині душі не сподівається на те, що держава саме з першого січня почне позбуватися згубних звичок?

Не вдалося узурпувати владу.
Спробу Віктора Януковича з допомогою човниково-інкасаторських рейдів Андрія Клюєва сформувати конституційну більшість у Раді було зупинено не зовсім легітимним, але все ж ефективним указом президента про розпуск парламенту. Спроба замінити розбалансовану владу диктатом без балансу провалилася. Не можна сказати, що після цього країна стала жити краще, але вона залишилася живою. І вільною. Тому що головний позитив в усьому, що відбувається, полягає в такому: жодна з політичних сил, а точніше, жоден із лідерів, не в змозі підкорити собі Україну.

Не пролилася кров.
Страх такої перспективи відчувало все суспільство, незалежно від того, яку зі сторін політичного конфлікту у квітні-травні підтримували його сегменти. Але тільки одиниці знають, наскільки реальною була загроза переступити межу. І хіба що в мемуарах ці одиниці розкажуть про зміст радикального плану, виробленого в ситуаційній кімнаті однієї з політичних сил, скріпленого підписами й переданого главі держави. Але в той момент нерви і в президента, і в керівників силових структур витримали, а от в екс-міністра МВС Цушка — здали. Але цього року ми так і не дочекалися правової оцінки подій у Генеральній прокуратурі. Подій історичних, тому що вперше державні силові підрозділи розділила політична лінія фронту. Сутичка між «Беркутом» і управлінням держохорони стала можливою, зокрема, через глибинну політизацію відомства й міністерства, покликаних служити, а не прислужувати. Цушка можуть засудити й навіть посадити, але кадрова політика, яку проводять нині в більшості спецслужб і силових відомств, вимиваючи залишки професіоналів та насаджуючи випадкових некомпетентних васалів, не виключає повторення пройденого. З заступом.

Не з’явилися нові обличчя.
Дострокові парламентські вибори могли не тільки запобігти концентрації влади в руках Януковича, а й, як учить нас президент, «влити свіжу кров» у політикум. Не сталося. Прак­тично всі партії для продовження затяжних політичних боїв вирішили залишити перевірених, а головне, вірних бійців. Нові обличчя, про які говорять усі, практично не мають шансів народитися в умовах «пенітенціарно-списочної» виборчої системи; їм немає місця на екранах, тому що вони «нерейтингові»; перспективних затирають лідери, оскільки не хочуть вирощувати конкурентів. Система, за якої закупорено зони зростання для гравців другої та третьої ліній, цілком улаштовує гравців лінії першої. Мало не єдиним розсадником, в якому можуть бути вирощені нові масштабні лідери, є інститут мерства. Звичайно, можна необережно «виростити» Черновецького й Добкіна, але можна й Баранова, Садового, Гройсмана, Козирєва.

Опозиція не стала об’єктом репресій…
Хто б що казав, а політикуму пішли на користь часті зміни декорацій і ролей. Минулий рік остаточно переконав, що кожен може втратити владу й кожен може її повернути. У відносинах супротивників стало менше істеричності й більше прагматичних лінощів. Локальна сутичка в Генпрокуратурі була винятком, що лише підтверджує правило. Одні більше не бояться бандитів, інші — в’язниць. Необгрунтовані репресії, на щастя, вже не є елементом державної політики. Обгрунтовані покарання, на нещастя, теж.

Час політиків-революціонерів іде в минуле. Ідейних борців з «антинародними режимами» майже не залишилося, безплатних протестантів удень із вогнем не знайдеш. Барикади стали товаром.

Перебування в опозиції, що раніше вважалася похмурим засланням, нині сприймається як творче відрядження. Можна зібратися з думками, накопичити сили, збагатитися свіжими враженнями, новими знаннями й корисними знайомствами. 2006-го всі одностайно відзначали, наскільки за час перебування в опозиції Янукович виріс як політик. 2007-го аналогічні компліменти отримала Тимошенко. І тільки у Віктора Андрійовича очевидні проблеми з творчим зростанням. Може, і йому час творчо відпочити?

Широка коаліція не відбулася.
Попри те, що Рінат Ахметов, який ухвалив рішення про участь Партії регіонів у дострокових парламентських виборах, серйозно зблизився з президентом, а його права рука Борис Колесніков — із Віктором Балогою, їхні очікування щодо широкої коаліції не виправдалися. Причина, з одного боку, в самих лідерах ПР: результати роботи Кабміну Януковича не справили враження на виборців, а саму передвиборну кампанію Колесніков провів не талановито. Чотири мандати, яких не вистачило, позбавили ПР влади. З іншого боку, «Наша Україна» залишилася вірною слову, даному виборцям, і не пішла на альянс із ПР. Причина проста: у «НУ—НС» занадто багато перспективних лідерів, які не бажають, щоб їх, як давньоскіфських дружин, коней і рабів, замуровували в «гробниці» монарха, який іде престолу. У результаті було створено хистку, але зрозумілу коаліцію. Проте це не означає, що із низки питань у парламенті не виникатиме альтернативної більшості на основі «Регіонів», комуністів, литвинівців і нашоукраїнської «чудової сімки», яка, скоріше, нагадувала шістку.

Утім, «Регіони» можуть досить швидко повернутися у владу. Мало хто вірить, що Юлія Тимошенко збереже прем’єрську посаду до президентських виборів. Переформатування коаліції прогнозується на майбутню осінь. Але оскільки створювати коаліцію можуть тільки фракції, то виникає питання: за Банковою чи за молодими помаранчевими лідерами залишиться більшість депутатів «НУ—НС»? Яка з частин фракції стане її правонаступницею у разі розколу?

Не розкололася Партія регіонів.
Проте це не означає, що тріщина, яка утворилася між Януковичем і Ахметовим після 2004-го, не розширюється і далі. Розширюється. Суб’єктивний конфлікт накладається на об’єктивний: великий капітал не може представляти інтереси малозабезпечених верств суспільства, які зберегли у своїй більшості радянські погляди. Одним потрібен вихід на IPO, іншим — на Київський вокзал Москви. Якби ПР зберегла владу, то процес поділу політичної клітки розтягся б на багато років. Нинішня ж ситуація прискорить мітоз: бізнес потребує спокою, боротьба за владу — політичної війни. Інтереси Януковича та Ахметова дедалі більше розходяться. Призначення Раїси Богатирьової на РНБОУ це підтверджує. В Януковича є електорат і контрольовані ним кошти на політичну кампанію. У Ахметова — кошти особисті й легальні, зате немає порівнянного за розкруткою з Януковичем альтернативного лідера. Це союз, у якому давно немає любові, й усі заплуталися в розрахунках.

Не відбулося укрупнення партій…
Як випливає зі знаменитого афоризму, націонал-демократи об’єднуються тільки перед розстрілом. Рік, що минає, засвідчив справедливість ще однієї тези: обіцянки об’єднатися дають тільки в переддень виборів. Дострокова парламентська кампанія не стала винятком. Відразу після її закінчення очікувалася поява двох потужних партій. Одну мали створити на базі суб’єктів «НУ—НС», другу — сформувати з числа учасників БЮТ. Судячи зі свіжих заяв керманичів, процес злиття не пішов ні в тих, ні в інших.

Можливе об’єднання союзників можна вважати протиприродним, якщо відштовхуватися від протиріч в ідеологіях, які сповідують партії. А можна — природним. Оскільки в більшості партій ідеологія існує тільки на папері, а більшість самих партій — виключно в багатій уяві тамтешніх лідерів.

Обіцянка об’єднатися — можливість зачепитися за список. Небажання об’єднуватися — наслідок бажання залишитися на плаву, прагнення зберегти ілюзію самостійної гри. Нехай навіть в орлянку чи підкидного дурня. Чи в очко.

Жадоба вождизму для наших земляків є рисою, генетично визначеною. Простий приклад: відповідно до підрахунків ряду істориків, тільки 1921 року на території України діяли загони 168 отаманів. Вони не тільки запекло билися з червоними, але часом і захоплено рубалися один з одним. Зауважимо: ідеться про кінець кровопролитної громадянської, коли значна кількість народних ватажків уже відвоювалися.

Так що авторам страшилок про «загрозу» двопартійної системи, що насувається, рекомендуємо розслабитися.

Не засвоєно уроки з кадрових чисток.
Багатотисячні кадрові чистки 2005 року стали надзвичайно сильним ударом по ефективності державної машини. Перервалася еволюція української управлінської еліти. Родючий шар досвідченої бюрократії було вимито, а на його місце завезено грунт, на якому добре плодоносять лише дерева лояльності до великих і малих сюзеренів. Ту ж таки помилку в трохи менших обсягах повторив уряд Януковича; схоже, цим шляхом перші кроки робить новий кабінет Тимошенко. Мова, як ви розумієте, не стільки про політичні пости, скільки про те, що шкали об’єктивної оцінки роботи чиновників так і не вироблено. Далеко не завжди на місце звільнених приходили і приходять компетентніші, професійніші, порядніші. Зате майже завжди — залежніші й відданіші. Усвідомлення того, що очистити державну машину від корупціонерів і депрофесіоналізувати її — не одне й те ж саме — до різнокольорових політичних лідерів доходить дуже повільно.

Не розпочалися системні реформи.
Окремі елементи реформування були. У зв’язку з цим слід відзначити зрушення в системі оплати праці (єдина тарифна сітка), окремі програми міністерств освіти, оборони та охорони здоров’я. Проте 2007-й не став роком лікування. Як і всі попередні, він увійде в історію як рік заліковування. Таким самим буде і 2008-й. Оскільки напередодні президентських виборів і за відсутності конструктивної консенсусної платформи між основними політичними силами розраховувати на проведення необхідних, у тому числі й непопулярних, реформ навряд чи слід.

Відповідальність українського політикуму перебуває на рівні, що не допускає рейтингових самопожертв. Реформи оплати праці, енергетичного сектора, комплексна зміна відносин між центром і регіонами, пенсійна реформа, медичне страхування, податкова система та багато іншого не здобулися на впливових лобістів. Системного плану реформування основних сфер не подала жодна політична сила, скориставшись домінуючими в суспільстві споживацькими настроями. Якщо популізм остаточно з’їсть реформи, то завтра їсти буде нічого. Але над цим у країні мало хто замислюється.

До речі, програма реформ, розроблена компанією McKinsey & Company на замовлення Ріната Ахметова, так і не побачила світу у 2007-му. Її перша презентація, запланована на
5 квітня, була скасована через президентський указ про розпуск Ради. Друга, яка готувалася на 6 грудня, — через формування демократичної коаліції. Очевидно, у цьому документі, на відміну від нашого матеріалу, міститься інший перелік завдань, які НЕ БУЛИ виконані владою в 2007-му.

Перманентна політична криза не позначилася на економіці країни.
Західні туристи й журналісти у свій перший приїзд до радянської Москви дивувалися: «По Красній площі не ходять ведмеді?!» Наші західні колеги, котрі злетілися в Київ у квітні-травні, були вражені не менше: «На вулицях не відчувається криза — працюють кав’ярні, ресторани, хімчистки, бутики й супермаркети…» Буря в печерській склянці не позначилася на курсі гривні, показниках фондового ринку, збільшенні бюджету, припливі інвестицій. Безумовно, якби держава не була проблемою, а раптом стала підмогою людям, котрим «вудка» цікавіша, ніж «риба», — то економічні показники могли б бути кращими, робочих місць — більше, приплив інвестицій — інтенсивнішим. Натомість нинішній стан справ свідчить про те, що суспільство навчилося жити і працювати окремо від держави. Економіка протоптала свої стежки і ходить ними, зупиняючись перед чиновницькими КПП лише для того, щоб «відслинити» і рухатися далі.

Територіально-адміністративна реформа так і не стала реальністю…
Території вже давно не можуть, а ось адміністратори все ще не хочуть. Доти, поки нагорі буде що ділити, а на місцях залишатиметься що поцупити, зміни нашого устрою будуть лише предметом теоретичної суперечки вузьких фахівців.

Час від часу ті чи інші політичні сили озвучують свою стурбованість цим питанням. Але це — лише РЕфлективна ФОРМА реакції на перманентну тривогу громадськості.

Хоча насправді саме ця реформа може сприятливо позначитися на політичному житті країни. Після того як землі набудуть необхідного рівня самостійності, цінність посад у центральних органах влади неминуче й істотно знизиться. Що (за ідеєю) зменшить кількість чвар на Печерських пагорбах і природним способом збавить їхню гостроту. А доки питання не вирішене, регіони вчаться дистанціюватися від центру. Щоб не потрапити в смугу столичного шторму, кожен місцевий начальник намагається заплисти якомога далі від непотрібних буїв і зайвих «рятувальників».

Не було оголошено дострокових виборів мера столиці…
Чому? Ну, по-перше, боротися з чинним міським головою може тільки такий же великий фахівець у галузі мережевого маркетингу. А його поки що не видно. По-друге, активісти Фронту порятунку столичної землі від прибульців надто довірилися своїм вождям. А у Віктора Андрійовича і Юлії Володимирівни з’явилися свої резони не чіпати Черновецького. Перелічувати їх не будемо — цьому присвячено окремий матеріал у цьому номері «ДТ».

Зауважимо лише: якщо нинішній спосіб управління містом збережеться, Київ ризикує втратити статус місця, придатного для життя. Песимісти вже пропонують закласти нову столицю десь у чистому полі. Правда, поки що не вирішено — чи втікати туди самим, чи вислати у new-Київ нинішнє міське начальство.

Не відбувся жоден із обіцяних референдумів…
Судіть за справами. Жоден із політичних провідників, жодна партія або фракція і пальцем не поворухнули, аби в країні нарешті з’явився повноцінний закон про референдум. Доки його немає, будь-які розмови про всенародне волевиявлення — казка про білого бичка в темній кімнаті.

Казок було багато. Оповідачів — теж. Із народом обіцяли порадитися з приводу:
— російської як другої державної; можливого приєднання до НАТО;
— коригування Конституції;
— необхідності проведення дострокових виборів у столиці.

І багато іншого. Торік можливий плебісцит акуратно виконував роль опудала, яким усі кому не лінь сумлінно лякали одне одного. На нашому з вами городі.

Не було скасовано недоторканність членів парламенту…
Страшна річ — реклама. З її допомогою півсвіту переконали в тому, що жувальна гумка перемагає карієс. Сьогодні, завдяки агресивній рекламній кампанії, півкраїни повірило в те, що ліквідація депутатського імунітету допоможе подолати політичну корупцію. Жаль тільки, що самі політичні корупціонери до переліку особливо довірливих не належать.

Насправді право, подароване нардепам 80-ю статтею Конституції, важко вважати привілеєм. Проте й від цієї дрібниці парламентарії навряд чи добровільно відмовляться. З формального погляду, обіцянку майже виконано: необхідний законопроект уже подано й направлено куди слід. Оскільки ж він передбачає вилучення мало не цілої статті Конституції, сумнівно, що цю пропозицію схвалять судді КС. Але навіть якщо це й трапиться, зібрати 300 голосів на підтримку такої ініціативи буде нелегко.

А як же клятви, роздані виборцям, запитаєте ви? Як же громадська думка?

Пардон, до цього у народних обранців завжди був стійкий імунітет.

Не було скасовано загального військового обов’язку…
Таке враження, що Юлії Володимирівні просто не давали спокою лаври Віктора Андрійовича, який якось узяв та й розпустив ДАІ. Одним помахом нервової руки. Наївно вважаючи, що після цього всі дорожні проблеми розсмокчуться самі собою. Як дуже скоро з’ясувалося, не розсмокталися ні проблеми, ні гаїшники.

Комплектація Збройних сил «строковиками» — старорежимний підхід, який не відповідає сучасним викликам? Можливо. Є бажання зробити армію контрактною? Похвально. Та, на нещастя, це бажання не здійсниться відразу після бою курантів. Подібне диво не під силу жодному Діду Морозу. Навіть убраному в камуфляж. І жодній Снігуроньці. Навіть, якщо вона з косою. Скасування військової повинності 31 грудня 2007-го не перетворить 1 січня 2008-го армію на професійну. Професійна армія може не з’явитися і до 1 січня 2018-го, якщо її перетворенням не опікуватимуться професіонали. І якщо обіцянки зробити армію пріоритетом не знайдуть свого вираження в належному фінансуванні, еквівалентному 2% від ВВП.

Можна визнати інсулін застарілим засобом лікування цукрового діабету й одним розчерком пера заборонити відповідні ін’єкції. Та це призведе лише до стовідсоткової смертності серед діабетиків, оскільки нових надійних засобів боротьби з недугою охорона здоров’я поки що не запропонувала. Можна найвищим указом перейменувати Верховну Раду на Палату Лордів, але лордів у ній від цього не додасться.

Прагнення не помічати перешкод — чудове. Прагнення не помічати проблем — небезпечне. Ігнорування проблеми від неї не рятує. Пам’ятаєте легендарний діалог двох бійців у культовій кінострічці «ДМБ»? «Ти ховрашка бачиш? — Ні. — І я ні. А він є…»

Газові угоди не стали прозорішими.
Утім, відвойованого інтересу країни в них теж не стало більше. Ставку транзиту територією України занижено. Ціну 7 млрд. кубометрів, що спалюються на проштовхування російського газу в Європу, не знижено. Розслідування з приводу нецільового використання НАК «Нафтогаз» кредитних коштів не проведено, попри дуже серйозний масив інформації, наявної в СБУ і Генпрокуратурі. Нині 12 млрд. кредиторам, готовим оголосити НАК банкрутом із наступною претензією на трубу як компенсацію, має намір виплатити уряд. Це по тисячі гривень із кожної української сім’ї…

Суди так і не стали незалежними…
Зате в більшості своїй стали до біса «демократичними». Сьогодні кожний може виграти в кожного. Хто більше дав — того й капці. Якщо сили в супротивників рівні, рішення не виносять зовсім. Коли держава мала гостру потребу в незалежному, неупередженому арбітражі, Конституційний суд вважав за благо впасти в коматоз. У результаті країна так дотепер і не знає, чи є діючі парламент і уряд цілком легітимними. Схоже, усіх ключових політичних гравців подібна соломонова бездіяльність улаштувала. Тому чекати перетворень у цій сфері доведеться довго.

Будь-який небожитель, який шанує себе, обзавівся «персональними» суддями і «власними» судами. Рішення «ворожих» судів і вердикти «чужих» суддів гнівно критикуються. Слухаючи їхні палкі монологи, так і кортить запитати: «А судді хто?»

Так і не було розкрито жодного резонансного злочину…
І навряд чи буде. Якщо подібні розслідування доведуть до логічного кінця, одним не буде чого обіцяти, інші втратять розкішний привід покритикувати опонентів.

А якщо серйозно, то успіх «гучної» справи може забезпечити тиха кропітка робота. На яку у відповідних органів, активно втягнених у перманентні політичні інтриги, здається, просто немає часу.

Часом закрадається крамольна думка, що в розкритті гучних злочинів не зацікавлена сама влада. У протилежному випадку дощ орденів, звань і грамот не проливався б настільки щедро на численних фігурантів настільки ж численних справ.

Торік не вибухнув жоден склад боєприпасів…
Артсклади перестали злітати в повітря, бійці перестали ходити в наряди на кухню. А онучі перестали існувати.

Як писали в дембельських альбомах? «Хто не був, той буде. Хто був, не забуде 730 днів у чоботях». Той, хто пізнав радість спілкування з фірмовим армійським взуттям, справді ніколи не забуде цього. Цього запаху. Сморід онуч забивав сморід зброярського мастила, солярки, хлорки, гуталіну й усі інші традиційні пахощі казарми.

Кирзачі та онучі були символом нашої непереможності. Тому що бійця, спроможного воювати в цьому, воістину неможливо здолати. Кирзачі та онучі були уособленням нашої убогості. Тому що лише морально убоге начальство могло допускати, щоб захисники батьківщини були взуті в це. Кирзачі та онучі були свідченням нашої відсталості. І залишивши це в минулому, Збройні сили ще на один крок просунулися до професійної армії. Тому що даний крок зроблено у взутті, яке набагато більше підходить для життя і набагато більше придатне для війни.

Не наведено порядку в системі держзакупівель.
Серед десятків тисяч громадських організацій знайшлася унікальна: її існування оплачується не членськими внесками чи вітчизняними або закордонними грантами, а незаасфальтованими дорогами, недозакупленними ліками, недопридбаними підручниками, недобудованими лікарнями й казармами. Тендерна палата та Європейське консалтингове агентство — це бренди, які викликають тремтіння у всіх держкерівників, від міністра та мера до директора школи й санаторію. Плата за послуги посередників зростає, повноваження ТПУ — не мають прецедентів у світовій практиці. І попри все це, «бізнесу в законі» ніщо не загрожує: Олександр Ткаченко очолив економічний комітет парламенту, а для надійності Сергій Осика підпер його плечем як перший заступник; президент проігнорував можливість звернутися до Конституційного суду з приводу відповідності Основному Закону чинного механізму держзакупівель. Парламент завалений косметичними законотворчими пропозиціями.

Не було підписано ПДЧ.
План дій щодо членства — це ключ до дверей у НАТО, котрі, як незмінно стверджують генсеки альянсу, що змінюють один одного, «завжди для України відкриті». Проте і цього року Україна можливістю не скористалася. Попри те, що виконання ПДЧ не означає автоматичного вступу до НАТО, наші політики продовжують утримуватися від цього кроку. У період формування демкоаліції В.Ющенко зробив Ю.Тимошенко пропозицію: підписати разом із ним лист на ім’я генсека альянсу Схеффера про приєднання України до ПДЧ. Підписи під документом виглядали б так: «Президент В.Ющенко, прем’єр-міністр Ю.Тимошенко». Тобто станеш прем’єром — відправимо лист. Не станеш — у паперорізальну машину. Проте Тимошенко, яка погодилася на безліч поступок на шляху до прем’єрства, на цю не пішла. На прес-конференції Ющенко заявив про те, що в квітні Україна підпише ПДЧ. Того самого дня прем’єр дав зрозуміти, що не має ані найменшого бажання форсувати питання, що розділяє країну, пропонуючи пройти шлях широкого інформування суспільства та референдуму. Можна подумати, у країні скоро президентські вибори.

У нас не відібрали право приймати матчі Євро-2012…
Принаймні поки що. Хоча таке бажання в деяких чиновників УЄФА, зважаючи на все, виникло вже через кілька місяців після історичного рішення, прийнятого в Кардіффі. Всупереч поширеній думці, річ не тільки і не стільки в злощасному будівництві під стінами спорткомплексу «Олімпійський». Суперечка навколо торгового центру «Троїцький» — усього лише яскравий приклад того, наскільки безпорадна й корумпована державна влада. Якщо вона не здатна оперативно й ефективно вирішити таке мале завдання, чи варто зазіхати на великі цілі?

Невиразна цільова програма підготовки до європейської першості, зі скрипом затверджена Кабінетом Януковича у переддень відставки, — мало чи не єдиний відчутний результат восьмимісячної «напруженої» роботи виконавчої влади. Скільки часу знадобиться новому уряду на уточнення плану (або на розробку принципово нового), залишається тільки ворожити.

Висунення Червоненка на посаду головного відповідального за Євро примножило сум багатьох скептиків. Дозволимо собі з ними не погодитися. Коли трапиться очікувана халепа, Євген Альфредович швидко переорієнтує нас на нову масштабну ціль — Формулу-2012.

Збірна України не потрапила на Євро-2008…
Успіх-2006, коли синьо-жовта дружина пробилася у вісімку найсильніших на планеті, було смішно пояснювати тільки горезвісним фартом Олега Блохіна. Так само наївно виправдовувати невдачу-2007 банальним невезінням. Головна команда грала у відверто старомодний футбол, інколи демонструючи вражаючу безпорадність. Враження від провалу не послабила навіть почесна нічия в поєдинку з віце-чемпіонами світу, французами, який нічого не вирішував. Національну збірну «підтримали» «Динамо», «Шахтар», «Дніпро» й «Металіст», що дружно вилетіли з єврокубків ще на осінній стадії.

Солідна порція ляпасів, отриманих нашими футболістами в міжнародних іграх, укотре переконала, наскільки ми далекі від європейських стандартів. І, до речі, не тільки у футболі.

Не стало більше свободи слова.
Різке зниження інтелектуального рівня політикуму й пасивна позиція суспільства не сформували замовлення на якісну журналістику. Численні дискусійні телемайданчики надають суспільству право чути, що говорять політики, але не дають можливості знати, що вони насправді роблять. Аналітика, журналістські розслідування, громадянська позиція — вимираючі жанри і норми професії. Інтерес до Луї Віттона бере гору над увагою до проблеми тендерних закупівель, до годинника Ахметова — над проблемою «Дніпроенерго», мерседес Івченка затьмарює запуск на внутрішній ринок «РосУкрЕнерго» і укладення злочинних газових угод. Розвиток «жовтої» преси як непрямого контролера корупції можна тільки вітати. Тривожить інше. Більшість ЗМІ виявилися нездатними виділяти головне, відчувати загальнонаціональні проблеми і встановлювати фільтри між потоком брехні та суспільством. На деяких центральних каналах за час передвиборної кампанії в новинах не вийшло жодного не оплаченого штабами сюжету. Відтак населення країни має справу не з політиками, а з їхніми політтехнологічними проекціями. На зміну інтенсивній цензурі прийшло екстенсивне «заробітчанство». Проблема відокремлення журналістики від піару така ж гостра, як і проблема відокремлення влади від бізнесу.

Суспільство так і не стало суб’єктом політики.
Оплачені студенти під помаранчевими прапорами біля Мінтрансу і МНС, оплачені дівчата в ролі солдатських матерів під ворітьми Міноборони, оплачені «гості столиці» під біло-блакитними стягами на київському Майдані… Це і є громадянське суспільство? Проголосували. Дали можливість змінити владу. І сіли дивитися телевізор? Чи багато з нас готові активно діяти у проміжках між киданням бюлетенів в урну? Чи багато готових контролювати обраних і обстоювати свої права й інтереси, об’єднуючись не лише з кумом, сватом та братом, а й з колегою — фермером, журналістом, студентом, яточником, професором?

Суспільство обманюють «гуртом», а опираємося ми цьому обманові «вроздріб». Інте­лігенція і справжній середній клас, представлений висококласними фахівцями, малими й середніми бізнесменами, залишилися на узбіччі процесів, які відбуваються в державі. Ці люди так і не змогли знайти своє місце між вождями та їхніми фан-клубами.А тепер подивимося на назву статті. На мапі успіху країни ще так багато білих плям. Без вас її наведуть і розфарбують інші. В сірий колір.

Влада, для чого вона?

Monday, December 17th, 2007

КабмінЧого хочуть партії?.

Майже три місяці після виборів. Майже три місяці прем’єріади. У затягуванні процесу із обранням керівника уряду Президент звинувачує трьох ключових гравців. А саме: Партію регіонів, «Нашу Україну – Народну самооборону» та Блок Юлії Тимошенко.
Кожен день затягування – це ще день Партії регіонів при владі. Наразі регіонали намагаються зірвати голосування по кандидатурі Тимошенко-Прем’єра, і таким чином зробити черговий крок на шляху до широкої коаліції, вважає політичний експерт Олександр Палій: «Програма максимум Партії регіонів – це зірвати голосування за Юлію Тимошенко, і створити таким чином зручний привід для тих прихильників широкої коаліції, які є навколо Президента, і в частині НУНСу. Спрямувати таким чином політичний процес, щоб він перейшов в чергову частину кризи».

Сьогодні Блок Юлії Тимошенко ставить перед собою не стільки програму максимум, стільки програму мінімум, каже політолог Кость Бондаренко: «Біда кожної нашої політичної сили – це наявність програми мінімум, але відсутність програми максимум. Програма мінімум для кожної політичної сили полягає у досягненні влади, але для чого ця влада, не знає жодна політична сила. Тому будь-яка політична сила, яка не може розібратися для чого їй влада, бо влада не може бути самоціллю, вона може бути лише механізмом, вона приречена на той стан, у якому сьогодні опинилися чи НУНС, чи Партія регіонів. Думаю, що в середовищі БЮТу найближчим часом розгорнеться дискусія з приводу того, для чого потрібна влада. Інакше, просто криза політичної сили без програми максимум очевидна».

НУНС, яка отримала не великий результат на виборах, намагається грати у політику. Ця політична сила дуже неоднорідна, а її стратегічною метою є перемога Віктора Ющенка на наступних президентських виборах. Таку думку в інтерв’ю Радіо Свобода висловив політолог Сергій Таран: «Вона є дуже розрізненою із середини, і в ній є кілька груп, які переслідують свої окремі інтереси. Очевидно, що зараз, єдиний, хто може об’єднати цю політичну силу – це Президент. І, власне, саме ставка на Президента, і на майбутні президентські вибори, де би кандидатом був Ющенко, це і може бути основною стратегією для НУНСу. Інакше, шукати якихось більш стратегічних перспектив для НУНСу поки що, на жаль, не можна».

Чергова спроба Юлії Тимошенко посісти прем’єрське крісло запланована на вівторок. Щоб отримати цю посаду минулого тижня їй не вистачило одного голосу.