Влада і політики. Політичні новини Львова, України та світу

Архів блогу/h2>

Біографія Безсмертного Романа Петровича

Friday, October 8th, 2010

20100820_bessmert.jpgБезсмертний Роман Петрович, кандидат політичних наук; з 04.2007 по 2008 заступник Глави Секретаріату Президента України.

Народився (*15 листопада 1965 р., село Мотижин Макарівського району Київської області); українець; батько Петро Кирилович (1941—2005) — землевпорядник Мотижинської сільради; мати Ольга Дем’янівна (1941) — молодша медсестра Мотижинської дільничної лікарні; дружина Людмила Леонідівна (1963) — вчителька історії СШ № 286; дочка Лілія (1989).

Освіта: Київський педагогічний інститут, історичний факультет (1983-90), вчитель історії; кандидат дисертації «Соціально-політичний устрій українського суспільства (концепція Донцова)» (Інститут національних відносин і політології НАНУ, 1997).

Народний депутат України 5-го скликання з 04.2006 від Блоку «Наша Україна», №23 в списку. На час виборів: голова Ради Політичної партії «Народний Союз Наша Україна». Член Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування (з 07.2006), голова фракції Блоку «Наша Україна» (04.-12.2006); голова центрального виконкому НСНУ (з 12.2006). Склав депутатські повноваження 04.2007.

Народний депутат України 4-го скликання 04.2002-03.05 від блоку В.Ющенка «Наша Україна», № 13 в списку. На час виборів: народний депутат України, б/п. Член фракції «Наша Україна» (з 05.2002), член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування (з 06.2002). Склав депутатські повноваження 03 березня 2005.

Народний депутат України 3-го скликання 03.1998-04.2002 від НДП, № 11 в списку. На час виборів: народний депутат України, Постійний представник Президента України у ВР України, член НДП. 03.1998 — кандидат в народні депутати України, виборчій округ № 95, Київська область З’яв. 72.4 %, за 17.6 %, 2 місце з 34 прет. Членами фракції НДП (05.1998-01.2002, уповноважений представник — з 05.1999), член фракції ПРП «Реформи-Конгрес» (з 01.2002); член Комітету з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад (з 07.1998, пізніше — Комітетт з питань державного будівництва, місцевого самоврядування).

Народний депутат України 2-го скликання з 04.1994 (2-й тур) до 04.1998, Макарівський виборчій округ № 220, Київська область, висун. УРП. Голова підкомітету з питань діяльності Рад і самоврядування Комітету з питань державного будівництва, діяльності рад і самоврядування. Член групи «Конституційний центр» (до цього — секретар групи «Державність»). 1983-85 — служба в армії. З 08.1990 — вчитель історії, Бородянська СШ № 2, Київ. область. 01.1997-10.99, 12.1999-04.2002 — Постійний представник Президента України у ВР України. 04 лютого −29 листопада 2005 — Віце-прем’єр міністр України.

Був членом УРП, НДП. Член політвиконкому і Політради НДП (06.1997-11.2001). Керівник штабу блоку «Наша Україна» (2004), член Комітету національного порятунку (11.2004-01.05). Керівник виборчої кампанії НСНУ до ВР України (10.2005-03.06). Голова Ради НС «Наша Україна» (03.2005-12.06). Керівник Центрального виконавчого комітету Народного Союзу «Наша Україна» (31 березня2007-12 липня 2007)

Орден «За заслуги» ІІІ (12.1996), II ст. (01.2007).

Захоплоплення: футбол, баскетбол, рослинництво.

Біографія Порошенка Петра Олексійовича

Friday, October 8th, 2010

87.jpgНародився 26 вересня 1965 року в м. Болград, Одеської обл.

Голова Комітету ВР з питань фінансів і банківської діяльності з липня 2006 року і до сьогодні

Секретар РНБО України з 2 квітня до 8 вересня 2005 року

Порошенко Петро Олексійович, кандидат юридичних наук (2002 р.); ВР України, член фракції Блок “Наша Україна” (з 04.2006); член Ради НБУ (з 16.07.1999), заступник. голови (з 11.2000); чл. Ради НС “Наша Україна” (з 03.2005); голова правління Благодійного фонду Петра Порошенка; чл. Антикризового центру (з 06.2005).

Народився 26.09.1965 (м. Болград, Одеська обл.); українець.

Освіта:

1982-1984 р., 1986-1989 р. – Київський ун-т ім. Т. Г. Шевченка, факультет міжнародних відносин і міжнародного права, спеціальність – економіст-міжнародник.

Канд. дисертація “Правове регулювання управління державними корпоративними правами в Україні” (Одеська національна юридична академія, 2002 р.).

Трудовий шлях:

1990-1991 р. - заступник генерального директора Об’єднання малих підприємств і підприємців “Республіка”.

1991-1993 р. - генеральний директор АТ “Біржовий дім “Україна”.

1993-1998 р. - генеральний директор ЗАТ “Український промислово-інвестиційний концерн”. Президент ВАТ “Завод “Ленінська кузня”; голова ради АКБ “Мрія”.

03.1997-10.2001 – член наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей “Україна – дітям”.

05.1997-02.2003 – член Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні.

04.1998-04.2002 – народний депутат України 3 скликання виборчий округ №12, Вінницької області. На час виборів: голова наглядової ради ВАТ “Вінницька кондитерська фабрика”.

03.1997-10.2001 – член наглядової ради Національного фонду соціального захисту матерів і дітей “Україна – дітям”.

05.1997-02.2003 – член Координаційної ради з питань функціонування ринку цінних паперів в Україні

05.1998-02.2000 – член фракції СДПУ(о).

10.1998-02.2000 – член Політбюро СДПУ(о)

З 07.1998 р. – голова підкомітету цінних паперів, фондового та інвестиційного ринків Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.

03.1998 р. – кандидат у народні депутати України від СДПУ(о), №11 у списку

З 02.2000 р. – керівник групи “Солідарність”, керівник фракції Партії “Солідарність”.

07 -11.2000 р. – Голова Партії солідарності України.

11.2000-2001 – співголова Партії регіонального відродження “Трудова солідарність України”.

03-11.2001 – заступник голови Партії регіонів України.

11.2001-03.2005 – голова Партії “Солідарність”.

2001 р. – керівник центр. штабу “Виборчого блоку Віктора Ющенка “Наша Україна”.

З 04.2001 р. – співголова Міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо стабілізації роботи кораблебудівної галузі.

04.2002-09.2005 – народний депутат України ВР 4 скликання, виборчий округ №12, Вінницька обл., висунутий виборчим блоком політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. На час виборів: народний депутат України, член Партії “Солідарність”.

З 05.2002 р. – член фракції “Наша Україна” (уповноважений представник з 06.2002).

З 06.2002 р. – голова Комітету з питань бюджету.

2004-2005 р. – 1-й заст. глови Коорд. ради блоку “Наша Україна”; довірена  особа канд. на посаду Президента України В. Ющенка в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі.

11.2004-01.2005 – член Комітету національного порятунку.

03.-11.2005 р. – заступник голови Ради НС “Наша Україна”.

08.09.2005 р. – склав депутатські повноваження.

08.02.2005 р. – 08.09.05 р. – Секретар Ради Національної Безпеки та Оборони України.

02.-10.2005 р. – член Ради Національної Безпеки та Оборони України.

04.2005 р. – Голова Комісії з перевірки дотримання вимог законодавства, реалізації державної політики в сфері раціонального використання й охорони земель.

05.2005 р. – 11.2005 р. - Голова Міжвідомчої комісії з питань реформування правоохоронних органів 05.2005 р. – Голова Комісії з питань реформування судової системи України.

06.2005 р. - Член Антикризового центру.

З 04.2006 р. – народний депутат України 5 скликання від Блоку “Наша Україна”, №33 у списку. На час виборів: голова правління Благодійного фонду Петра Порошенка, член НСНУ.

З 07.2006 р. - Голова Комітету ВР із питань фінансів і банківської діяльності.

Родина:

Батько Олексій Іванович (1936 р. н.) – генеральний директор концерну “Укрпромінвест”; мати Євгенія Сергіївна (1937-2004); дружина Марина Анатоліївна (1962 р.н.) – лікар; син Олексій (1985 р.р.); доньки Євгенія (2000 р.н.) та Олександра (2000 р.н.); син Михайло (2001 р.н.).

Петро Порошенко – заслужений економіст України (08.1997); лауреат міжнародної премії ім. П. Орлика, Держ. премії України в області науки і техніки (1999). Власник Ордена “За заслуги” ІІІ (12.1998), ІІ ст. (09.1999).

Співавтор підручника “Сучасні міжнародні економічні відносини”, автор монографії “Державне управління корпоративними правами в Україні. Теорія формування правовідносин” і низки наукових публікацій.

Біографія Стельмаха Володимира Семеновича

Tuesday, September 14th, 2010

200px-volodymyr_stelmakh.jpgВолодимир Семенович Стельмах — банкір, економіст, з 3 грудня 2004 року — голова Національного банку України. Кандидат економічних наук. Держ. службовець 1-го рангу (1999).

Народився 18 січня 1939 року в селищі Олександрівка Великописарівського району Сумської області.

Закінчив у 1967 р. Київський інститут народного господарства, у 1979 р. спецфакультет при Московському фінансовому інституті по підготовці висококваліфікованих керівних кадрів в області валютних операцій, міжнародного кредиту та міжнародних розрахунків. Кандидат економічних наук.

Кредитний інспектор Роменського відділення Держбанку СРСР, м. Ромни Сумської області (04.1962 — 05.1964)

Кредитний інспектор міського управління Сумської обласної контори Держбанку СРСР (05.1964 — 11.1964).

Економіст відділу кредитування промисловості і місцевого господарства Сумської обласної контори Держбанку СРСР (11.1964 — 02.1967).

Начальник відділу кредитування промисловості і місцевого господарства Сумської обласної контори Держбанку СРСР (02.1967- 06.1969). Начальник відділу Управління кредитування машинобудівної промисловості Правління Держбанку СРСР, м. Москва (06.1969 — 09.1970).

Начальник відділу довгострокового кредитування колгоспів Управління кредитування колгоспів Правління Держбанку СРСР, м. Москва (09.1970-12.1973).

Начальник кредитно-планового відділу Планово-економічного управління Правління Держбанку СРСР, м. Москва (12.1973-09.1977).

Слухач спеціального факультету при Московському фінансовому інституті (10.1977-06.1979).

Заступник начальника Управління іноземних банківських кредитів Банку для зовнішньої торгівлі СРСР, м. Москва (06.1979-02.1981).

Радник міністра — президента Національного банку Куби, Республіка Куба (02.1981-02.1986).

Заступник начальника Управління кредитування зовнішньоекономічних зв’язків Банку для зовнішньої торгівлі СРСР, м. Москва (02.1986-04.1986).

Заступник начальника Кредитно-економічного управління агропромислового комплексу Держбанку СРСР, м. Москва (04.1986-02.1987).

Заступник начальника Планово-економічного управління Держбанку СРСР, м. Москва (02.1987-01.1988).

Заступник начальника Управління методології кредитнорозрахункових відносин Держбанку СРСР, м. Москва (01.1988-12.1989).

Перший заступник начальника Управління методології кредитно-розрахункових відносин Держбанку СРСР, м. Москва (12.1989-03.1992).

Член Правління, начальник Головного управління методології банківських технологій Національного банку України (04.1992-03.1993).

Перший заступник Голови Правління Національного банку України (03.1993-12.1999).

В. О. Голови Національного банку України (12.1999 — 01.2000).

Голова Національного банку України (01.2000-01.2003).

Голова Спостережної ради Акціонерного банку «Брокбізнесбанк» (02.2003-12.2004)

З грудня 2004 року призначений на посаду Голови Національного банку України.

У вересні 2007 обраний нар. деп. України 6 скликання від блоку “Наша Україна – Народна самооборона”, №28 в списку. Але він невдовзі зняв депутатський мандат на користь посади Голови Національного банку України

Відзнаки та нагороди

Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2001),

відзнакою Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня (1999),

Заслужений економіст України (1996)

Біографія Лавриновича Олександра Володимировича

Tuesday, September 14th, 2010

lavrynovych.pngОлекса́ндр Володи́мирович Лаврино́вич (28 червня 1956, Овруч, Житомирська область) — український політик і державний діяч, перший заступник Голови Верховної Ради України 6-го скликання з 2 вересня 2008 року.

Батько Володимир Павлович (1929) і мати Валентина Павлівна (1928), дружина Світлана Григорівна (1956) — математик-програміст Головного обчислювального центру Міносвіти, син Максим (1978) — керуючий партнер юридичної фірми «Лавринович і Партнери» , син Віталій (1983).

У 1978 році закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (фізичний факультет) за спеціальністю «оптичні прилади і спектроскопія». У 1987 році закінчив аспірантуру Київського політехнічного інституту за спеціальністю «лазерна техніка та технологія», у 1988 році захистив дисертацію «Інтенсифікація обробки надтвердої кераміки лазерним випромінюванням». У 1998 році закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого за спеціальністю «правознавство» з відзнакою, у 2001 році захистив кандидатську дисертацію «Виборче законодавство України та проблеми його вдосконалення» на спецілізованій Раді Інституту держави і права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

Трудову біографію розпочав у 1978 році — на посаді інженера, згодом — молодший науковий співробітник, науковий співробітник, старший науковий співробітник Інституту надтвердих матеріалів АН УРСР.

1981-84 — служба в армії (начальник радіолокаційної станції).

У 1990—1992 роках — старший викладач (за сумісництвом) факультету хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту.

Член Народного Руху України з часу його заснування. У 1989 р. обраний заступником Голови Ради представників НРУ. У 1990—1997 р.р. на 2,3,4,5,6,7 Зборах Руху обирався заступником, першим заступником Голови Народного Руху України. У 1998 році на 8-х Зборах Народного Руху України звільнений з посади заступника Голови Руху й виведений із складу всіх керівних органів Руху.

У 1990 році обраний членом Центральної виборчої комісії, у 1991 р. — заступником Голови ЦВК, у 1993—1994 роках виконував обов’язки Голови Центрвиборчкому.

У 1994—1998 р.р. — народний депутат України 2-го скликання, обраний у 274 виборчому окрузі (Львівська область). Заступник Голови комітету з питань правової політики і судово-правової реформи. Координатор парламентської фракції Народного Руху України.

У 1998—2001 р.р. Народний депутат України 3-го скликання, обраний у 121 виборчому окрузі (Львівська область). Секретар комітету з питань правової реформи. Член Фракції Народного Руху України. Склав депутатські повноваження 18 жовтня 2001 р.

У 2001—2002 р.р. Державний секретар Міністерства юстиції України.

У 2002 році обраний народним депутатом України 4-го скликання за виборчим списком блоку «Наша Україна». Від реєстрації народним депутатом України відмовився.

У 2002—2005 р.р. міністр юстиції України.

У 2005—2006 р.р. заступник Голови правління ВАТ «Укрнафта».

З серпня 2006 року — перший заступник Міністра Кабінету Міністрів — начальник Управління правового забезпечення Секретаріату Кабінету Міністрів України.

1 листопада 2006 року знову призначений міністром юстиції України.

з 11.2007 Народний депутат України 6 скликання від Партії регіонів, №67 в списку. На час виборів: Міністр юстиції України, б/п.

З 12.2007 заступник голови фракції Партії регіонів

Нагороджений: Орденами «Ярослава Мудрого» V ступеня, «За заслуги» ІІІ ступеня, «Заслужений юрист України», Почесної грамотою Кабінету Міністрів України, відзнакою «За служіння закону» Верховного Суду України, відзнаками відомств та громадських організацій України.

Автор та співавтор 12 винаходів, 4 монографій, 48 наукових праць в галузі лазерної технології. Автор понад 20-ти наукових праць в галузі конституційного права. Автор і співавтор близько 50 -ти законопроектів, автор концепції Конституційного договору. Співавтор Конституції України.

Біографія Чорновіла Тараса Вячеславовича

Monday, September 6th, 2010

photo1.jpegЧлен ПРП з 05.2001 р., член фракції “Наша Україна” з 05.2002 р. по 02.2004 р., член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування з 06.2002 р., член правління ПРП з 05.2001 р., шеф-редактор газети “Час”, член ради “Громадської ініціативи “Форум національного порятунку” з 02.2001 р., член президії Громадського комітету опору “За правду” з 12.2000 р.

Народився 1 червня 1964 р. у м. Львові.
Освіта вища, у 1991 р. закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка, біологічний факультет (н/в), у 2001 р. – Інститут підвищення кваліфікації при Львівському національному університеті ім. І.Франка, “Міжнародне право”.
У 1981-1982 рр. – лаборант Львівського політехнічного інституту.
У 1982-1984 рр. – служба в армії у смт Озерне Житомирської області.
У 1984-1989 рр. – санітар операційного відділення Львівської міської лікарні швидкої медичної допомоги.
У 1986-1991 рр. – студент біологічного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка.
У 1987-1988 рр. – технічний редактор самвидавного журналу “Український вісник”.
У 1988-1990 рр. – видавець і головний редактор самвидавної газети “Молода Україна”.
Член УГГ у 1987-1988 рр., УГС у 1988-1989 рр., СНУМ у 1988-1990 рр., НРУ з 1999 р. по 05.2001 р. Учасник Львівського дискусійного клубу у 1988-1989 рр., Українського культурологічного клубу у 1988-1989 рр.
У 1990-1994 рр. – депутат Львівської облради народних депутатів.
У 1990-1992 рр. – керівник Української незалежної видавничо-інформаційної спілки.
У 1993-1997 рр. – заступник директора, директор науково-видавничого підприємства “Мета”.
У 1993-1997 рр. – головний редактор видавництва “Стрім”.
У 1998-1999 рр. – радник голови НРУ В.Чорновола.
З 05.1999 р. – керівник агітаційного відділу НРУ, помічник-консультант народного депутата України Г.Удовенка.
З 1999 р. – головний редактор газети “Час”.
Народний депутат України 3 скликання у 06.2000 р. по виборчому округу № 115 Львівської області. На час виборів: головний редактор газети “Час”, член НРУ. Член фракції НРУ з 07.2000 р. по 02.2001 р., член фракції ПРП “Реформи-Конгрес” з 02.2001 р., член Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування з 07.2000 р.
Народний депутат України 4 скликання з 04.2002 р. по виборчому округу № 116 Львівської області, висунутий виборчим блоком політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. На час виборів: народний депутат України, член ПРП.
Володіє церковнослов’янською та польською мовами.
21 квітня 2004 р. увійшов до депутатської групи “Центр”.

Біографія Вітренко Наталії Михайлівни

Sunday, September 5th, 2010

200px-nataliya_vitrenko.jpgДитинство

Наталія Михайлівна Дубинська народилася 28 грудня 1951 року в Києві. За два місяці до її народження помер її батько, фронтовий журналіст — М. К. Дубинський. Вихованням Наталії, її сестри Тетяни та брата Кима займалася її мати — Валентина Матвєєвна Федченко, яка працювала викладачем в Київському медичному інституті, була доцентом, кандидатом історичних наук . Дитинство Наталія провела на Донбасі, в м. Костянтинівка, де працювала її мати. В 1965 році Валентина Матвєєвна вийшла на пенсію і разом з сім’єю повернулася до Києва, де Наталія закінчувала середню школу .

Юність та наукова діяльність

Закінчивши в 1969 р. «на відмінно» середню школу № 37 м. Києва, вона вступила до Київського інституту народного господарства (КІНГ) на обліковий факультет. За власним визнанням, під час навчання, була Ленінським стипендіатом, членом комітету комсомолу інституту, депутатом Ради депутатів трудящих Радянського району Києва, займалася науковою студентською роботою, була переможцем республіканського і міжнародного конкурсів наукових студентських робіт .

У 1971 р. Наталія вийшла заміж за Ю. М. Вітренко і через рік народила першу доньку Ольгу. У 1976 році народився син Юрій та в 1983 р. народилася дочка Марина. По закінченні інституту Наталія Вітренко навчалася в аспірантурі Київського Інституту Народного Господарства з листопада 1973 р. по листопад 1976 р. В 1974 р. Вітренко вступила в КПРС. В 1977 р. вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Регіональні проблеми розвитку соціальної інфраструктури» . З червня 1977 по вересень 1979 року Наталія Вітренко працювала молодшим науковим співробітником, а пізніше старшим науковим співробітником НДІ науково-технічної інформації Держплану УРСР. В 1979—1989 рр. — вона була доцентом кафедри статистики КІНГа .

У квітні 1994 p. захистила докторську дисертацію. У 1994 p. обрана академіком Академії будівництва України, у 1997 p. — академіком Академії економічної кібернетики.

Політична діяльність

У квітні 1991 р. Вітренко зробила доповідь в Академії наук України «Приватизація і соціалістичний вибір», 16 червня того ж року вона написала свою першу публіцистичну статтю в газеті «Правда України» під заголовком «Комуністична ідея: чи не рано відспівуєте?». Завдяки цій публікації її запросили взяти участь в роботі над економічним розділом нової редакції програми Комуністичної Партії України. Після заборони КПУ Вітренко активно допомагала створенню Соціалістичної Партії України, розробляла програмні документи партії, редагувала партійний журнал «Вибір». В ланах СПУ Вітренко відносилась досить критично до позиції Олександра Мороза, звинувачуючи його в «ігнорування волі народу», зокрема стосовно питання відновлення СРСР. Незважаючи на це, вона продовжувала працювати радником О. Мороза в його якості голови Верховної Ради України .

У грудні 1994 року вона балотувалася в Верховну Раду від СПУ і випередила конкурента комуніста з 66 % голосів. В парламенті Наталія Вітренко спочатку приєдналася до соціалістичної фракції, а в грудні 1995 з-за суперечок з керівництвом партії вийшла з неї і була згодом виключена з керівних органів СПУ, а 3 лютого 1996 — також і з партії. Основними протиріччями з СПУ була позиція Вітренко щодо невизнання приватної власності, введення двох офіційних мов (при одній державній) і дозвіл подвійного громадянства . В лютому 1996 р. Вітренко почала створення своєї власної партії — Прогресивної Соціалістичної Партії України (ПСПУ). Установчі збори ПСПУ відбулися 20 квітня 1996 року, на котрих Вітренко була обрана головою партії. Програмні документи партії, окрім іншого, передбачали «повновладдя трудящих», збереження влади Рад, основну роль загальнонародної власності (при визнанні «трудової приватної»), зовнішньополітична орієнтація на схід і союзницькі відносини з республіками колишнього СРСР при збереженні незалежності української держави .

У виборах до Верховної Ради 1998 року, ПСПУ отримала 4,04 % голосів і потрапила до парламенту, де Вітренко очолила фракцію ПСПУ. На наступних, президентських виборах в 1999 р. партія Наталії Вітренко зайняла 4-те місце за кількістю голосів. У 2000 році через внутрішні конфлікти, а саме через непорозуміння з Наталією Вітренко розпалася фракція ПСПУ в парламенті. Під час передвиборної компанії по виборам президента, 2 жовтня 1999 р. на Наталію Вітренко був скоєний замах в Кривому Розі. Від 2 гранат вона отримала незначні пошкодження, постраждало 45 чоловік. У наступних виборах, в 2002 році партія Вітренко не змогла подолати чотирьохвідсотковий бар’єр і не потрапила до парламенту. Тим часом, в 2004 році Вітренко стала членом Вищої Ради Міжнародного Євразійського Руху разом з Олександром Дугіним та Дмитром Корчинським .

У 2004 році Наталія Михайлівна Вітренко балотувалася на посаду президента України і отримала 1,97 % голосів, зайнявши п’яте місце після В. Ющенко, В. Януковича, О. Мороза і П. Симоненка. В другому турі виборів та переголосуванні підтримувала кандидатуру Віктора Януковича. Різко критично віднеслась до подій Помаранчевої революції. Під час парламентських виборів деякі політики звинувачували Наталію Вітренко, що виборча кампанія Блоку Наталі Вітренко фінансувалась російськими кримінальними угрупуваннями. В інтерв’ю газеті «Комсомольская правда в Украине» російський бізнесмен Максим Курочкін, проти якого висувалися кримінальні звинувачення і який був оголошений у всеукраїнський розшук визнав факт фінансування Н. Вітренко . Наталія Вітренко зазначені звинувачення спростовувала.

Незважаючи на це, Наталія Вітренко не подолала трьохвідсотковий бар’єр і не потрапила до Верховної Ради України. На початку лютого 2007 року Наталія Вітренко проголосила про перехід до тотальної опозиції, як до Президента Ющенка, так і до прем’єр-міністра Януковича .

Приватне життя

За власним визнанням Вітренко, її шлюб розпався через активну політичну діяльність. Її колишній чоловік працює в міністерстві економіки. Велику увагу привернули відносини Наталії Михайлівни та її соратника по партії Володимира Марченка, в основному через гучну справу по побиттю народного депутата Мовчана за висловлювання про їхні інтимні стосунки . Старша дочка Ольга закінчила Київський університет, працює помічником-консультантом у Верховній раді України і також є членом ПСПУ. У липні 2000 року в неї народився син Михайло.

Син Наталії Вітренко — Юрій закінчив аспірантуру в інституті міжнародних відносин , до 2008 року працював головним радником голови правління НАК «Нафтогаз України». Старший брат Наталії Володимирівни — Ким Михайлович Дубинський помер у 1986 році, її сестра Тетяна Михайлівна Іванова мешкає в Москві — вона кандидат біологічних наук, завідує лабораторією в одній з московських клінік.

Біографія Єханурова Юрія Івановича

Saturday, September 4th, 2010

1160234693.pngЄхануров Юрій Іванович – український політик, прем’єр-міністр України в 2005-2006 рр.

Народився 23 серпня 1948, село Белькачі Учурського району Саха-Якутії, в Україні проживає з 1963 року.

У 1963 р. закінчив Буйську восьмирічну школу Бічурського району Республіки Бурятія, потім Київський будівельний технікум, Київський інститут народного господарства, аспірантуру. Кандидат економічних наук, з 2002 р. – професор Національного університету ім. Т. Г. Шевченка [1]. Нагороджений орденом «Знак Пошани» у 1977 році.

Трудову діяльність Єхануров розпочав 1967 року на заводі залізобетонних виробів тресту «Київміськбуд № 4», де пройшов шлях від майстра до директора заводу.

З 1977-го по 1978 рік Юрій Єхануров – заступник керуючого трестом «Буддеталь» по виробництву.

У 30 років став керуючим трестом «Київміськбудкомплект». З 1985-го по 1988 рік керував трестом «Буддеталь». Потім упродовж трьох років працював заступником начальника Головкиївміськбуду з економічних питань.

З набуттям Україною незалежності Юрій Єхануров обіймає різні керівні посади, пов’язані з формуванням державної політики, насамперед в економічній сфері. З 1991 по 1998 рік працює в Державній економічній раді України, заступником голови Київської міської адміністрації, заступником Міністра економіки України, головою Фонду державного майна України, Міністром економіки, Головою Держкомпідприємництва України.

Юрій Єхануров стояв біля витоків української приватизації та Фонду державного майна України. Проведена під його керівництвом мала приватизація заклала фундамент для розвитку в Україні малого й середнього підприємництва.

1998 року Юрія Єханурова обрано до Верховної Ради України від м. Житомира. З 1999-го по 2001 рік працює на посаді Першого віце-прем’єр-міністра України в уряді Віктора Ющенка.

Після відставки уряду В. Ющенка з червня по листопад 2001 р. – перший заступник Голови Адміністрації Президента України (Леоніда Кучми). З листопада 2001-го по квітень 2002-го займається питаннями адміністративної реформи як Уповноважений Президента України.

З перемогою блоку «Наша Україна» на парламентських виборах 2002 року переходить на роботу до Верховної Ради IV скликання, де очолює Комітет з питань промислової політики та підприємництва. У березні 2005 року Єханурова обрано головою виконкому партії «Народний Союз «Наша Україна».

Очолює низку громадських організацій, що опікуються проблемами розвитку малого й середнього бізнесу. Зокрема є президентом Спілки малих, середніх і приватизованих підприємств України, Координаційно-експертного центру об’єднань підприємців України, Всеукраїнської асоціації роботодавців.

1 квітня 2005 року Президент України Віктор Ющенко призначив Юрія Єханурова головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а 8 вересня 2005 виконуючим обов’язки прем’єр-міністра України.

22 вересня 2005 року після схвалення кандидатури Юрія Єханурова Верховною Радою Президент України Віктор Ющенко призначив його прем’єр-міністром України. 4 серпня 2006 року склав повноваження прем’єра.

Одружений. Має сина.

Біографія Мороза Олександра Олександровича

Friday, September 3rd, 2010

300px-moroz_2003.jpgНародився 29 лютого 1944 року в селі Буда Таращанського району Київської області в багатодітній селянській родині.

У 1960 році, закінчивши середню школу, вступив до Української сільськогосподарської академії. У 1965 році отримав диплом за спеціальністю інженер-механік. У 1983 році закінчив з відзнакою Вищу партійну школу (спеціальність – політологія).

Свою трудову діяльність розпочав інженером в Ємільчинській райсільгосптехніці Житомирської області. Протягом 1965-1966 років проходив службу в армії. Після звільнення в запас працював викладачем, завідуючим відділенням Таращанського радгоспу-технікуму. З 1974 р. старший інженер в Таращанському районному, а з 1975 р. в Київському обласному об’єднанні “Сільгосптехніка”. З 1976 року на партійній роботі: завідуючий сектором, заступник завідуючого відділом Київського обкому Компартії України. В 1983 – 1989 рр. обирався секретарем обласної ради профспілок, першим секретарем партійного комітету обласних організацій та установ. У 1989 році призначений на посаду завідуючого аграрним відділом Київського обкому партії.

З 1990 року – народний депутат України. Був секретарем, заступником Голови Комісії, у 1994 – 1998 роках, 2006 -2007 роках – Головою Верховної Ради України, у 1998 – 2000 роках – Головою Комітету Верховної Ради України з питань агропромислового комплексу та земельних відносин. Засновник і Голова Соціалістичної партії України.

Одружений. Має двох дочок та п’ятьох онуків.

Автор книг «Куди йдемо?…» (1993), «Вибір» (1996), «Тема для роздумів» (1996), «Дорога, з якої не зійти» (1999), «Між вічними полюсами» (1999), «Хроніка одного злочину» (2000), «Про землю, Конституцію і не тільки» (2001), «Політична анатомія України» (2004), збірок поезій «…З відстані» (2004), «Обличчям до вогню» (2006), «Белый снег на каменной террасе» (2006). Автор понад 2000 публікацій в періодиці.

Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди за книгу «Жива стерня».

Нагороджений медаллю «За трудову доблесть». В 1998 році представлений до нагороди орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (Від нагороди відмовився).

Захоплення – література, шахи, більярд, футбол, плавання.

Біографія Противсіх Василь Васильович

Thursday, September 2nd, 2010

Місце народження, освіта. Народився в селі Олешків Снятинського району Івано-Франківської області. У 1975 р. закінчив Львівський державний університет за кваліфікацією “юрист”.

Кар’єра. Після закінчення школи поїхав працювати на будівництво Калуського хімкомбінату. У лютому 1965 р. перейшов працювати вантажником на Івано-Франківський авторемонтний завод.

1965-1968 рр.. – Служба в Радянській Армії. Після демобілізації працював у колгоспі.

1975-1976 рр.. – Старший юридичний консультант Івано-Франківського обласного управління сільського господарства.

У 1976 році переведений в апарат Івано-Франківського облвиконкому.

1980-1991 рр.. – Заступник голови, голова міськвиконкому міста Яремче. Звільнений з посади голови рішенням міськради.

1992-1994 рр.. – Представник України в СНД.

У 1994 р. переведений на посаду заступника начальника консульського управління Міністерства закордонних справ України.

1995 р. – заступник начальника, начальник Івано-Франківської митниці.

З 1997 р. – президент Івано-Франківської торгово-промислової палати.

Обирався депутатом Львівської міської ради, тричі – депутатом міськради Яремчі, двічі – депутатом Івано-Франківської облради.

Позапартійний.

Як написали в 2005 році “Столичні новини”, “Василя Гуменюка (на той момент прізвище Противсіха, – ред.), Його патріотизм і благородство душі за довгі роки знайомства завжди високо цінував Президент України Віктор Ющенко”.

В. Противсіх стверджує, що добре знає В. Ющенко: “Я його дуже давно знаю. Мене з ним познайомив покійний Вадим Гетьман, він ще працював у банку” Україна “начальником підрозділу. Ну, що я можу сказати, я ніколи не міг собі уявити, що так може мінятися людина, дійшовши до посади Президента. Перед президентськими виборами 2004 року я Віктору Андрійовичу вручив свою особисту булаву, яку мені подарували на 50-річчя. Я йому кажу: “На, Вітя, тримай – це тобі гетьманська булава і бути тобі Президентом України “. Це було сказано мною ще задовго до виборів, в Івано-Франківському аеропорту, при багатьох свідках”.

У 2007 р. балотувався на дострокових виборах до Верховної Ради під номером 23 у списку блоку “КУЧМА”, який очолював політик Олександр Волков.

2 жовтня 2009 – змінив прізвище Гуменюк на Противсіх.

Сімейні узи. В. Противсіх одружений. Виховав дочку та сина.

Біографія Пабата Олександра Вікторовича

Thursday, September 2nd, 2010

Пабат Олександр Вікторович

Я, Пабат Олександр Вікторович, народився 22 березня 1974 року у Полтаві (батько – Пабат Віктор Олексійович, мати – Пабат Лариса Петрівна (Геращенко)), громадянин України.

У 1987 році разом з сім’єю переїхав до Києва, де зі срібною медаллю закінчив школу № 90 і поступив до Медичного інституту ім. Богомольця на факультет стоматології. Диплом отримав у 1996 році.

У 1993-1996 роках працював в АТ «Фінанси та кредит» на посаді провідного експерта з реклами. У 1996-2002 роках – начальник відділу реклами та будівництва АТ «Фінанси і кредит».

У 2000 році розпочав громадську діяльність – співпрацював з Київським благодійним фондом «Рідна оселя».

У 2002 році став депутатом Київської міської ради. У цьому ж році створив свою першу громадську організацію – соціальний центр «Борщагівка».

У 2004 році отримав другу освіту, закінчивши Національний економічний університет за спеціальністю «фінанси». Третю освіту отримав у Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка, закінчивши факультет правознавства.

У 2002 – 2005 роках працював заступником голови Святошинської районної державної адміністрації з питань економіки, промисловості, підприємництва та інвестицій (Київ). У ці ж роки створив молодіжну організацію «Зелень» та громадську організацію «Стрітрейсинг».

У 2005 році став ініціатором створення спілки громадських організацій «Громадський актив Києва» (ГАК). На виборах 2006 року ГАК виявився єдиною неполітичною силою, яка пройшла до Київської міської ради.

На перевиборах 2008 року знову пройшов до Київської міської ради у складі Громадського Активу Києва.

У березні 2009 року став ініціатором створення всеукраїнського громадського руху «Народна Армія Спасіння».

Одружений на Іванні Анатоліївні Пабат, виховую двох дітей – Олексія та Олександра.

Час проживання в Україні – з народження, тобто з 22.03.1974 року.

Адреса проживання: м. Київ, вул. Доброхотова 15, кв. 106